Прагматична й, здавалося б, проста калькуляція має, однак, два вразливих моменти. По-перше, політика невтручання, часто справді раціональна й виправдана у військовому плані, зовсім не означає такого самого невтручання іншими засобами — політичними, дипломатичними та, особливо, економічними. Неспроможність західних демократій захистити чеченців від винищення так, як вони захистили косоварів, зовсім не означає, що всю цю історію слід забути, злочини — пробачити, а кремлівського м’ясника — на відміну від сердеги Мілошевіча — нагородити Орденом почесного легіону і проголосити Людиною року на обкладинці впливового міжнародного часопису. Неспроможність захистити Грузію не означає, що бізнес із путінською Росією має звично собі тривати і французькі військові кораблі «містраль» можна експортувати до розбійницької країни мовби нічого не трапилося.
По-друге, відмова Заходу від оборони тих базових принципів, на яких він збудований, послідовно компрометує й релятивізує ці принципи, а відтак і делегітимізує домінантну позицію Заходу у сучасному світі, оскільки її забезпечує не лише мілітарна та економічна потуга, а й гуманістична система цінностей. Позірний прагматизм витворює небезпечну ілюзію тактичних виграшів, котрі насправді лише відтягують та приховують фундаментальну стратегічну поразку. Сьогоднішні низькі кошти можуть виявитися завтра надзвичайно високими, а гадані зиски — зійти нанівець. Коли б західні лідери вчасно зробили висновки з досвіду своїх попередників, котрі протягом усіх 30-х років шукали «порозуміння» з Гітлером, вони легко передбачили би, що після російського бліцкригу в Грузії черга дійде до України. Чимало аналітиків, зрештою, прогнозували саме такий хід подій ще тоді, у 2008-му.
Неготовість і небажання західних демократій назвати російський криптофашистський режим відповідним ім’ям і відповідно до нього поставитися матиме наслідком не лише окупацію України і створення «санітарного кордону» від Донбасу до Придністров’я. За п’ять-десять років сп’яніла від успіхів та безкарності ефесбешна кліка цілком може взятися за побудову ще одного «санітарного кордону» — від Петербурга до Калінінграда, повторюючи кримську спецоперацію у країнах Балтії. Російська експансія, яку нині ще можна обмежити в Україні економічними санкціями — справді великими й болісними для всіх сторін, — завтра вже вимагатиме військового втручання, відповідно до цілком конкретних натовських зобов’язань.
Скупі платять двічі, як каже приказка. У більшості європейських мов вона має свої відповідники. Українцям доводиться вчитися нині ще й іншої мудрості — про Бога, який помагає насамперед тому, хто помагає собі сам, і про світ, який співчуває насамперед тим, котрі відбиваються.
3.
Українці інвестували чимало надій у те, що вони називають «Європою», тож їхнє розчарування в дрібних, цинічних, парохіальних і часто невіглаських політиках, які ту Європу репрезентують, може виявитися надто гірким і болісним. Не те щоб українці сподівалися якихось негайних матеріальних зисків від Угоди про асоціацію — її значення для них було радше символічним. Угода тільки відкривала шанс на більш-менш чесні вибори у майбутньому та можливість мирно позбутися клептократії, що дограбовувала країну, а відтак — і на поступову побудову правової держави та «нормальне життя у нормальній країні».
Українська революція була насамперед революцією цінностей. Вона була бунтом середнього класу, «буржуазії», проти олігархічного квазіфеодалізму. Майже дві третини протестувальників, як показують соціологічні дослідження, мали вищу освіту. Їхній середній вік становив 37 років, розмовними мовами були українська й російська, репрезентували вони різні регіони й етнічні групи, хоча етнічні українці, «західняки» і кияни прогнозовано переважали.
Майдан був ще однією спробою допровадити до кінця незавершену в Україні східноєвропейську революцію 1989 року — ту саму, що кардинально змінила обличчя Центрально-Східної Європи та Балтії, проте на Балканах і в постсовєтських республіках дала половинчасті результати. На Балканах ті результати вдалося частково поліпшити за допомогою Заходу; натомість у постсовєтських державах, за невеликими винятками, їх звела нанівець посткомуністична номенклатура, згібридизована з кримінальним світом у так звану олігархію. 1991 рік оприявнив і силу, і слабкість українського суспільства, готового підтримати незалежність на референдумі, проте не готового на президентських виборах радикально розірвати зі совєтським минулим і рушити центральноєвропейським, а не постсовєтським шляхом розвитку.