Українське суспільство мусило пережити цілу декаду занепаду, розчарувань і атомізації, перш ніж вступило в новий період громадянської мобілізації, істотно каталізований «кучмагейтом» та делегітимізацією тогочасної влади. Помаранчева революція стала другою спробою українців покінчити із совєтською спадщиною і переорієнтувати країну у бік «Європи» — до верховенства права, інституційної ефективності, ліберально-демократичних практик і процедур. Українцям знову не пощастило — почасти через нікчемність та безвідповідальність лідерів, котрі всю революційну енергію змарнували на дрібні міжусобиці замість здійснення інституційних реформ, а почасти — й через власну незрілість та недосвідченість. Громадянське суспільство виявилося цього разу достатньо сильним та організованим, щоб захистити свій демократичний вибір, проте все ще недостатньо сильним і наполегливим, щоб змусити нову владу запрацювати по-новому.
Третя спроба, що почалася мирно як «Євромайдан», досить швидко забарвилася насильством, викликаючи радше алюзії до румунського повстання проти Чаушеску, ніж до оксамитних революцій у Східній Німеччині, Чехословаччині чи тому ж таки Києві 2004-го. Падіння режиму і створення тимчасового уряду означили радше початок, аніж кінець тривалого й болісного процесу суспільної трансформації — фактичного перезавантаження всієї системи. Країна вступила в нове життя з розкраденою казною, астрономічними боргами, зруйнованою економікою і безнадійно скорумпованими інституціями, серед яких судова система й правоохоронні органи деградували чи не найдужче.
Замість зосередитися на всіх цих проблемах, новий уряд змушений був зайнятися чимось цілком іншим — стримуванням російської агресії в Криму й на Донбасі, протидією провокаціям в інших регіонах, пошуком адекватних відповідей на шалений пропагандистський, дипломатичний та економічний тиск із боку сильнішого й незрівнянно підготовленішого до війни сусіда. Україна ніколи не перебувала в такому скрутному становищі за всі роки незалежності. Але й ніколи не мала стількох людей, готових активно відстоювати свій європейський вибір.
4.
Важко в цю мить робити якісь короткотермінові прогнози, а проте довготермінова тенденція виглядає очевидною. Український дрейф у бік Заходу невідворотний із багатьох причин. Одна з них — геополітична, чи навіть, у певному сенсі, екзистенційна.
Україна як самостійний проект, як політична нація, не має жодного reason d’etre, жодного сенсу і шансу у рамках Росії чи будь-якого очолюваного Росією «союзу». Вся російська тожсамість ґрунтується на перверсивній вірі, що українці не є окремим народом, а лише регіональним різновидом росіян, таким собі провінційним кузеном, загалом нешкідливим, але тупуватим, через що старший брат мусить постійно за ним наглядати й давати доброзичливих стусанів. Українці в такій ситуації не мають особливого вибору, крім як або розчинитися в русько-російському суперетносі (і справдити тим російське само-справджувальне пророцтво), або ж віддалитися від Росії якомога рішучіше.
Друга причина — цивілізаційна, пов’язана з нагальною потребою модернізації, засадничо неможливої під патронатом відсталої, авторитарної і безмірно скорумпованої Росії, проте цілком можливої й бажаної в рамках ЄС — як це наочно підтверджує досвід усіх західних посткомуністичних сусідів. Ціннісний зсув в українському суспільстві є результатом модернізацій-них процесів і водночас їхньою рушійною силою. Всесвітній огляд ціннісних орієнтацій (World Values Survey), який періодично здійснюють у багатьох країнах світу, показує їхній помітний зсув в Україні за останнє десятиліття — від так званих «цінностей виживання» (survival values) до «цінностей самовираження» (self-expression values). Серед людей із вищою освітою цей зсув особливо виразний. З одного боку, він відображає ослаблення патерналістських настанов гомо совєтікуса, конформістськи зорієнтованого на збереження статусу-кво, тобто на «кепський мир» як єдину альтернативу «добрій війні» (можливість «доброго миру» в цій бінарній схемі взагалі не розглядається), і відтак неприхильного до будь-яких змін, котрі у його свідомості всі тільки на гірше. А з іншого боку, цей зсув відображає зростання середнього («креативного») класу, який ставиться до ідеї суспільних змін позитивно і намагається на них вплинути чи навіть ініціювати.