— Що?
— Там я зустрівся з беззубою бабкою, старою і страшною як смерть! Вона підійшла до мене, помацала мене по волоссю, по обличчю і… і сказала: «Михайле, ти повернувся!»
— Тобто? — я повільно підвівся з місця.
— Тобто, Мар’яне! А про що б ти подумав на моєм місці?
— Вона тебе сплутала з…
— З Михайлом Добрянським, чи не так? Я як дві краплі води схожий на свого батька, шляхтича Анджея Губицького, такого ж рудого і веснянкуватого! Як мене можна сплутати з якимось помічником друкаря з Личакова?
— Вижила з розуму?
— Я теж так подумав. «З вашого дозволу, — сказав я їй, — мені треба йти…» А вона прошамкала: «Кажала я Софієчці твоїй: дитино, не їдь нікуди, не повернешся ти звідти, але вона так тужливо поглянула на мене, що я замовкла. Видно буває по очах, коли людина — не жилець уже на цьому світі…»
Я здригнувся.
— «А як же дитиночка твоя, яку під серцем носиш? — провадила далі бабка, наче й забула про мене. — А Софієчка дивно так мовила мені у відповідь: Бог про неї попіклується…»
— Софія Добрянська… вона теж загинула тоді в Накваші…
— Так, вона прибула туди раніше за Анджея з Михайлом, яким довелося оминати великі шляхи і відкриті місцевості, омнібусом дісталася Золочева, а звідти на винайнятій бричці — до маєтку Губицьких. Вона сподівалася переконати власників маєтку, що ні брат, ні чоловік не причетні до викрадення їхньої дитини… За нею ув’яжеться шпик, сподіваючись, що вона їде на зустріч із чоловіком. Уже дорогою їй стане зле, вона ледве добереться до палацу, шпик практично на руках унесе її досередини. Ядвіга Губицька негайно пошле за акушеркою, чи хто там були в ті часи в селах, бабки-повитухи? Дитина народиться живою, але щодо матері повитуха тільки руками розведе: моліться, мовляв…
Гадаю, що Ядвіга Губицька тільки тому не втратить залишки глузду, що їй доведеться шукати для дитини годувальницю, якось облаштовувати занедбаний палац під потреби немовляти…
— Стривай, то їхня дитина вижила? Дитина Михайла і Софії? І ніхто не скидав маму… Софію зі сходів?
— Виходить, що так… Із яких сходів? Про сходи нічого не знаю. Я став розпитувати бабку далі. Ти ж мене знаєш, якщо я чогось не розумію, то буду питати доти, поки не зрозумію до кінця. Бабка все життя була сусідкою круп’ярів Добрянських. Події двадцятилітньої давності відбувалися на її очах. Облава, звинувачення, смерть чинбаря… Потім Софію Добрянську привезли з Накваші в домовині, і ще одну домовину привезли разом з нею, але закриту, казали, що собаки покусали Михайла Добрянського до невпізнаваності. Так їх разом і поховали в один день. Але вона була впевнена і всім казала: Михайла в тій труні немає… «Ось ти і повернувся», — сказала вона, гладячи мене по обличчі…
Я спробував зрозуміти хоч щось…
— Що це все означає?
— Ти мене питаєш?! Якщо я так схожий, за її словами, на Михайла Добрянського і водночас так схожий на Анджея Губицького — то або вона здуріла на старості літ, або… під іменем Анджея Губицького всі ці роки справді ховався самозванець!.. Михайло Добрянський… Пам’ятаєш візит намісника і Крачковського до нас та їхні звинувачення? Небезпідставні, виходить, були ті звинувачення… І додумавшись до всього цього, я не міг більше залишатися бездіяльним!
Я пішов до поліції і повідомив стражникам, що хочу зустрітися з паном директором. Чув би ти, як вони насміхалися з мене: якби всякі нендзи могли потрапити до кабінету нашого директора, то куди б тоді приходили люди пристойні, і так далі… Але мене не так легко позбутися! Ну, ти ж знаєш!
Я завжди знав, що життя, яке не раз брало його за горло, він з порожніми руками від себе не відпустить. Обігріє, нагодує і покладе спати на пухових перинах свого палацу…
Сказано ж: збирайте собі скарби на небі! У нього там, мабуть, цілий віз доверху тих скарбів чекав свого часу…
— Бачив би ти, як змінилися їхні обличчя, коли я назвав своє ім’я! Вони миттю побігли до Крачковського — і за хвилю я вже сидів у нього в кабінеті. І от до чого ми з вашим директором поліції додумалися… Тільки не треба робити таке обличчя! Ми з ним кілька днів усе це розгрібаємо! Мар’яне, я серйозно! Він, звісно, жахливий чоловік, довго думав, у яку камеру мене засадити і куди викинути ключ, але я сказав, що нам з ним спочатку треба у всьому розібратися, а сісти ми завжди встигнемо! То це його так розвеселило, що він розпорядився, щоб один із його концептових ад’юктів[194] виділив мені окрему кімнатку у своєму домі, бо жив осібно і не мав дружини та дітей. І відтоді мене до дирекції поліції і назад водили під конвоєм, як на виправні роботи…