Так-от, я розповів йому про свої здогади, про моє викрадення і порятунок, про тебе і про нашу з тобою втечу… І ти знаєш, він спокійно слухав і зовсім не дивувався. Тільки коли я заїкнувся про твого вуйка Фонся, про те, що він живе на горищі свого льокалю і практично носа свого звідти не показує, Крачковський спитав, коли закладено було цей льокаль, а тоді одразу покликав стражників і до обіду весь ваш льокаль був у його руках…
— Я тобі цього не розказував…
— Це Аничка твоя проговорилася, коли ти нас із нею кинув напризволяще, вона все розпитувала, а що я скажу Фонсьові, якщо той покличе мене до себе… Вона так його боялася… Ти так і не хочеш сказати, що в тебе з рукою?..
— Я вже сказав: нічого страшного.
— Ану покажи!
Я відступив на крок.
Януш відставив склянку і підійшов. Відросла руда чуприна грізно стирчала на всі боки, надаючи йому вигляду учня-шибеника, який зібрався вивести директора школи на чисту воду.
Я про всяк випадок відступив іще на крок.
— Твій Фонсьо почав вимагати, щоб ми послали за Полянським, мовляв, той буде його адвокатом, ми послали, але Казимир категорично відмовився, відхрестившись від усіх зв’язків із злочинним ватажком. Після цього Альфонсо Грубер поставив нам умову: він дасть свідчення, якщо ми посадимо до тюрми і його батька… Крачковський каже, що з радістю йому це пообіцяв!
Ти не повірш, твого Фонся не можна було зупинити. Він розповів про свою науку в батька і про те, як йому на догоду викрав малолітнього Губицького з Накваші, а дитячий одяг підкинув одному друкарю з Личакова, якого знав по адвокатській конторі і якого терпіти не міг, бо його дружина, Софія, колись відмовила йому, Альфонсо, коли він до неї сватався.
Той друкар перебував тоді в Бродах і всю нічку провів у лісі, не маючи на зловісний час ніякого алібі. А найголовніше, що викрадену дитину Фонсьо переправив…
Янек підійшов ближче й урочисто поклав руку мені на плече. Рука була мозолиста, засмагла, і не виглядало, що її легко можна було здмухнути з облюбованого нею місця…
— …До Кривчиць.
— Чому до Кривчиць? — не зрозумів я урочистості моменту.
— Бо там жила на той час купа жебраків, серед яких дитині, особливо переодягнутій у лахміття, можна легко згубитися. Так і сталося.
Я далі стояв стовпом, не в змозі второпати, чого він зробив таку підозрілу паузу і так уважно дивиться на мене.
— І що з того?..
— Ти питаєш мене, що з того?!
— Так, я питаю тебе, що…
І тут на мене почала валитися стеля.
Я схопився за підвіконня, але це мені не допомогло. Ноги раптом зробилися ватяними, і, намагаючись якось утримати рівновагу, я привалився спиною до стіни. Необережно змахнувши при цьому правою рукою. Різкий біль… ні, щось набагато гостріше і болісніше потягло мене в порожнечу…
— Ти так більше не жартуй! Я ж навіть не знаю жодного пристойного лікаря в окрузі!
Ян стояв наді мною і плювався на мене водою, яку перед тим набирав у рота зі склянки. Я лежав на кушетці, і потріскана стеля грозила знову завалитися мені на маківку. Навряд чи той лікар, якого я знав, поспішив би мені на допомогу….
— Виявляється, у тебе не тільки з рукою, а й з головою не все в порядку! — вів своєї Ян.
Я зиркнув на нього й обережно сів.
— Нарешті ти сердишся! Бо я вже почав боятися, що ти ніколи не прийдеш до тями! Скажи щось…
Я зціпив зуби.
— Ну-от, тепер я тебе впізнаю́! Слава Богу, це ти! Коли я запідозрив, що ти і є отой зниклий безвісти син Анджея та Ядвіги Губицьких…
Я закашлявся. Він поплескав мене по спині. Зрадницька усмішка розтягнула його губи від вуха до вуха.
— Ну, признайся, яке це відчуття?
Ні в чому більше я признаватися сьогодні не збирався!
— Який ти все-таки передбачуваний, Мар’яне! До речі, чому Мар’ян? Так-от, я думаю тому, що мама… тобто Ядвіга Губицька… тобто все-таки моя мама… завжди називала тебе у своїх спогадах «малий Ян»! І коли тебе, п’ятирічного, запитали жебраки, як тебе звуть, ти їм так і відповів: «Малий Ян!» Вони вирішили, що це по-твоєму, по-дитячому — Мал’ян!
Я прокашлявся.
— Вік… вік не підходить…
— Не підходить, звісно. Твоє свідоцтво було підроблене так, щоб ніхто не пов’язав тебе зі зниклим сином дідича Накваші. Мар’ян Добрянський, русин, шістдесят п’ятого року народження, сирота…
Знаєш, що найгірше?..
Я зачаровано похитав головою…
— Як насправді, то проти Казимира Полянського в нас нічого немає. Слова ображеного розбійника-байстрюка? Досвідчений адвокат Казимир розіб’є звинувачення в одну мить! Жодного іншого доказу його зв’язку зі злочинцями!