Казимир, який уже підготував був відповідь на свій власний лист начебто до російської влади, де від її імені відписав, що Анджей Губицький загинув у бою під Суражем, і залишалося тільки підробити штемпель і відправити лист до Кракова, зрозумів, що його надії знову розбиті на друзки, що його давній суперник знову відбирає в нього його кохання і швидше за все — маєток теж… Уже сідаючи з помічником до карети, в останню мить він тихо дає своїм собакам команду «Фас!» На пана і пані Накваші кидаються добре навчені бойові пси. Потім він скаже, що собаки, мабуть, налякалися крику… Хто їм винен…
Михайло в останню мить вихопить Ядвігу із зубів та лап осатанілої зграї і всадить на спину переляканого коня, а сам поспішить Анджею на поміч. Шпик, який досі спостерігатиме за всім збоку, буде довго прицілюватися, щоб не влучити в людей, і коли застрелить нарешті найбільш лютіших псів, Анджей буде при тямі, але покусане обличчя і роздерте черево залишать йому невеликі шанси вижити. А Михайла до кінця днів турбуватиме рвана рана на плечі. Мені він завжди казав, що це залишилося від ведмедя у вітебських лісах…
Софія Добрянська до півночі помре на руках у свого чоловіка.
Що ще?..
Ядвігу Губицьку ледве вмовлять відступитися від немовляти, щоб дати можливість його батькові, Михайлу, побачити своє дитя. Вона кричатиме, що ніхто не забере в неї знову її Яна, що він посланий їй Всевишнім, що вона швидше помре, аніж розлучиться з ним коли-небудь…
Казимир терміново переправить сина до своїх знайомців у Росію, де з їхньою допомогою налагодить контрабанду тютюну і зброї через кордон поблизу Бродів. За пару років, коли все вщухне, він купить для сина будинок на розі Янівської і Клепарівської з давнім заїздом, який той перетворить у ресторацію, а потім… Потім Фонсьо випадково побачить ненависного йому Михайла Добрянського, якого вважав мертвим, і зрозуміє, кого поховали замість нього. Він кинеться до батька, і вони придумають новий план з тобою в головній ролі.
Тебе нарешті заберуть від жебраків з Кривчиць, ти отримаєш нове ім’я, тобі відмінусують два роки і вигадають для тебе легенду про те, що в Софії та Михайла Добрянських начебто був син, якого після їхньої смерті вкрали жебраки, і тільки зараз Альфонсо вдалося тебе віднайти.
Тобі скажуть тримати язика за зубами щодо твого походження до пори до часу, а з личаківськими батярами, як ти і казав, ви були не в найкращих стосунках, тому можна було не боятися, що ти довідаєшся в личаків’ян правду. Гадаю, після двох років жебрацького життя ти був такий худий і малий, що різниці між семи-та п’ятирічним Мар’яном ніхто не зауважив.
Новий план був простий, ти вже здогадався: усунути мене, яко незаконного спадкоємця, а на моє місце поставити тебе — справжнього дідича Накваші, викраденого в шістдесят шостому році, а тепер віднайденого завдяки старанням твого вихователя. Для цього їм потрібний був наш архів і непотрібний Михайло Добрянський. Тому вони його і вбили. Перед цим, правда, хотіли вициганити з нього якісь гроші начебто за пошуки тебе, але Фонсьо сказав, що ти все зіпсував.
Ядвігу Казимир заборонив чіпати. Мабуть, він справді її кохав…
Гадаю, усі юридичі тонкощі брав на себе адвокат, а Альфонсо зайнявся твоїм вихованням. Ти мав без зайвих труднощів перетворитися при потребі на шляхтича, а чому підготовка тривала так довго, то ти мені скажи?..
— Може, не могли знайти архіву… або підходящого моменту не було…
— Гадаю, не тільки в тому справа. По-перше, Казимир Полянський знав, що Бохенські давно гострять зуби на сусідський маєток, і вирішив використати їх у своїх цілях. На це потрібен був час. Гадаю, спочатку він через десятих людей наштовхнув Ядвігу на думку призначити пана Бохенського моїм опікуном у разі її смерті.
Гадаю, це не вони були ініціаторами влаштування моєї загибелі. Це адвокат з Рудників підкинув їм таку ідею.
Я навіть бачу, як він спочатку обережно та делікатно, а потім дедалі настирніше ходив довкола них і переконував, що я ніколи не одружуся з Евеліною, що я набрався в Парижі сучасних віянь і тільки чекаю повноліття, щоб позбутися їхнього опікунства і нав’язаної мені нареченої. Що мій батько — небезпечний колаборант, противник державного устрою, а моя мама — несповна розуму. Що він і так багато витратив на мене, а я виріс невдячним, і одного чудового дня вже майже їхній маєток упливе з-під їхнього носа. А п’ятнадцять тисяч золотих ринських — хіба це гроші? Полянській міг просто позбавити мене в суді стану і спадку, а можна було заробити на моїй смерті і мати ниточку, за яку можна смикати в разі потреби, нагадуючи винним про їхній злочин. Та й ніякі гроші зайвими не бувають…