— Заспокійливого, бігом! — загорлав я на того павука, що стояв при дверях.
Той крутнувся на місці… і промимрив:
— Але я не…
Я схопив дзвінок. Цей алярм, мабуть, підняв на ноги півбудинку.
— Яне, ти чуєш мене? Яне!
Він не чув. Пальцями він судомно зривав із шиї неіснуючий ремінь.
Коли тебе душать, найбільшою є проблема з руками: їх ніяк не можна змусити лежати спокійно.
— Яне, згадай Заліжці! — Я струсонув його тіло, яке стало схожим на мішок, набитий стружкою. — Ти виплив, ти впорався! Ти навіть не знаєш, на що ти здатен! Ти переміг тоді, переможеш і тепер!
Обличчя його почало синіти. Я почав молитися. За все своє життя я ніколи не молився. Ні, я знав обов’язкові молитви, — спробував би я їх не знати, з мене б весь дух виперли. Але я ніколи не бачив у них сенсу. Тепер я молився. Тільки не зараз. Тільки не тут. Тільки не так.
— Візьми себе в руки, Яне! Батько повинен знати, що в нього сильний син!
Навіть якщо батько його не гідний. Але цього я не сказав.
Прибігла Марічка, принесла нюхальні солі, злякалася і мало не випустила їх із рук. Прибігли ще дві служниці, я замовив чаю з липою і медом. Януш уже не хрипів. Він зморено склепив повіки і завалився на бік. Марічка заскімлила. Я дав їй ляпаса. Зовсім несильно.
— Йому вже краще.
Вона закивала. Повірила. А Януш Губицький дихав. Припіднявши йому голову, я змусив його проковтнути вистуджену в ложечці ароматну рідину. І тут над вухом зашипіло:
— Скажіть на милість, які ми тут усі віддані господарю… Ти мене до сліз довів, Небродович, віриш? Але я не стану плакати. Я стану копати. Під тебе. Довго і вперто. І хоч би як ти пнувся зі шкури, я відкопаю правду. Двічі ти попадався нам на очі в місцях, де відбувалися жахливі речі, а я не вірю в простий збіг. Я навіть у закон перестану вірити, якщо він не повісить тебе на шибениці на радість дітлахам. І моя тобі порада: випери свою овечу шкурку, надто сильно тхне від неї вовчим духом.
— Сьогодні ж, — запевнив я прямокутну спину директора столичної поліції і повернувся до Януша.
Той дивився з-під опущених повік. Що він чув? Що зрозумів?
Я хотів підвестися, але він взяв мене за руку і слабо стиснув.
— Мар’яне… — Мені довелося нахилитися ближче. — Ти мені зараз… найближча людина…
Я подивився на нього, уже сплячого, і перевів погляд на свої руки. Вони тремтіли.
Я зірвався на ноги і заховався в ніші вікна. Світлиця вже не здавалася мені розкішною. Довкола літав і падав, падав, засипаючи товстим шаром столики, килими, гардини, портьєри, карнизи, картини, статуї чорний попіл. Попіл згорілих сподівань. Але деяким сподіванням краще згоріти, ніж збутися. Чому ж тоді сонце скреготіло в небесах, ніби було не сонцем, а залізом, притиснутим до шкла?
Тому що я згадував свою першу зустріч із поліцією…
Було мені тоді років шість. Хтось доніс на вуйка Фонся, і в кнайпі того дня через незваних гостей не те що яблуку було ніде впасти — мухи не літали. Заклад прочісували уздовж, упоперек і по периметру, перевертали меблі, били посуд, виливали напої, висипали всі наші запаси.
Я врятував пригорщу сушених слив з-під чиїхось підборів і сховався під шинквасом. Сливи були забороненими смаколиками, як і будь-які інші смаколики, за які не було чим заплатити. Серед загального сум’яття й переполоху я віддирав м’якоть від кісточок, запихав і те, і друге до рота, отримуючи насолоду від самого процесу і сподіваючись, що вуйко Фонсьо мене не помітить. Аж тут над шинквасом загуло:
— Ця скотина ще сміє божитися, що вперше чує про Станіславову крамницю!
— Нічого, ми притиснемо його до нігтя. Він у нас буде димати[25], аж гай шумітиме!
— Правду кажеш. Альфонсо Грубер дістане зараз, як дід в торбу! Він чоботи в мене буде лизати…
Я виплюнув кісточку, вибрався з-під бар’єра і закричав зо всіх своїх шестирічних сил:
— Неправда! Мій вуйко всіх вас змусить лизати йому чоботи! І кнайпу примусить вилизувати, щоб блищала!
Старший із цих двох наказав мене схопити. Я виривався. Тоді він наказав наповнити водою одне з відер, куди ми зливали помиї, узяв мене за шкибарки і засунув головою у воду. Повітря я встиг набрати, але, як виявилося, мало. Я рвонувся, але тримали мене міцно. Під водою було тихо, шум доходив сюди, мов крізь вату, але я чув, як вони сміялися. І чув, як розганяється в шаленому танці кров. Я не витримав і вдихнув. Вода полилася в ніс, у горло, і оскільки я знав тільки один орган всередині людини — живіт, — то уявив, як вода наповнює його по вінця. Від цього зробилося ще страшніше.