При тьмяному світінні, в оточенні мороку, по неходженій стежині йшов порушник і горланив на весь ліс пісеньку про хлопів Тарнавського повіту[29]… Я, притримуючи рукою гілляку, оту саму, драпіжну, дивився в обидва ока глухомані і ясно бачив свій страх, і бачив, де його коріння. Дитинство мого порушника минало серед природи і вчило його не боятися живого. А моє дитинство, кам’яне, убите в крівлі, димарі і підвали, уміло не боятися тільки мертвого.
— Це не голос. — Я обережно рушив слідом. — Це Боже покарання.
Але коли знову щось шаснуло просто в мене з-під ніг, я пробачив його голосу відсутність голосу і вперше за багато-багато днів та ночей утішився, що я не один.
— Мар’яне! — обірвав свою арію Янек. Глухомань зітхнула і відняла руки від вух. — По-моєму, попереду прогалина.
— По-моєму, теж, — сказав я, уп’явшись очима в суцільну темряву. Єдина прогалина, яку я зміг відшукати, висіла разом з місяченьком у мене над маківкою.
Коли ми пройшли вперед, я зневажливо хмикнув:
— І це ти називаєш прогалиною?
І одразу щось пацнуло мене по носі. Я розтиснув кулак — соснова шишка. Як попередження: не порушуй, непрошений. Відомщу.
Я зацмулив шишкою в нікуди. Знаю, глухоманище, я всюди непрошений.
Дерева глухо зашуміли, потривожені раптовим нападом вітру. Я підійшов і присів на перекладину, що з’єднувала два стовпці з козирком. Ще два стовпці і перекладина були зламані, але залишки соломи збереглися. Навіть я, міщух, зрозумів, для кого ця годівниця призначена. А Ян Губицький, котрий нібито з лісничими і їхніми підопічними знався змалку, узяв і сам поліз у ту солому. І здається, заснув ще на півдорозі. Немов на пухових перинах знищеного мною палацу.
А ваш покірний слуга ще довго сидів тієї ночі і дивився на місяць… Якщо не помиляюся, місяць обожнюють вовки всіх часів і народів.
5
Ми не мали ні сірників, ні грошей, ні харчів, ні плану… Поки я ламав голову над тим, чого іще ми не мали, під дерев’яним козирком одночасно зметнулися скуйовджений чуб і наївне питання:
— Є надія вийти до людей до зими?
Отож, ми ще й не мали надії.
Тим часом пан Губицький став перед мої ясні очі, клацаючи зубами і голосно бажаючи знати, чому раптом моя куртка опинилася на ньому. Причому він махав перед моїм носом речовим доказом.
— Помнеш, — буркнув я. Ну ні найменшого пошанівку до старших!
— Припини панькатися зі мною, як із маминим синочком.
А як накажете панькатися? Як з маминою дочкою? Я так і сказав. У нас стільки всього немає (я подивився на загнуті пальці), а мене відволікають через дрібниці.
Янек моментально вкрився кіркою із смертельних образ.
— Ти негайно, в оцю ж хвилину, при мені одягнеш на себе цю жахливу стару брудну кацабайку. На тебе навіть дивитися зимно.
А інакше ти візьмеш і станцюєш мені польку? Теж мені, оратор! Зорати б тобою отак кільканадцять полів, сили кричати вже точно не мав би.
— Сидиш тут на пеньку, здаєшся сам собі таким твердокам’яним, чавунним, а вчора… — він осікся і сильніше зацокотів зубами. Ще б пак! Короткий оксамитовий сюртук, вишита срібними нитками камізелька, шовкова сорочка, ногавиці до колін і лаковані черевики. Посипати пудрою — і можна виставляти у вітрині цукерні Гросса і Струса на Гетьманській[30]!
Я посовався туди-сюди, пробуючи знайти м’якше місце для своєї дупи, але пеньок лишився вірний собі до скону і надавався до сидіння не більше, ніж розпалений п’єц. Трухлява перекладина вночі розвалилася піді мною в момент особливо захопленого споглядання місяченька, і я перебрався сюди — щоб його головою вперед викрутило, цей огризок дерева!
— Послухайте, ваша ясновельможносте. Коли ви пішки під столи і фури ходили, я бігав по снігу босоніж, і нічого, не вмер.
Аякже, бігав… Вигнали на сніг старші брати по ремеслу за те, що племінником мене Фонсьо кликав і мені належалося містечко потепліше. «Йди, грійся», — сказали вони.
— Починається, — просвердлив мене поглядом Ян, весь у соломі, але від цього не менш грізний. — А цвяхів ти часом не ковтав? Не хочеш — не одягай, нехай полежить собі на землі, їй уже й так нічого гіршого не може притрафитися.
До речі, ранок для середини серпня видався дохлий, хирлявенький, невиспаний. І роса нескоро зійде.
— П’ята година, — на око визначив я.
— Піду пошукаю воду, — непевно мовив Янек, залишаючись на місці. Тільки волосся поки що трималося. Усе решта швидко міняло свої кольори. Доспоримо ми до кінця — і дивись, на одного рудого стане менше. Я підвівся. Якби не лінь, викорчував би цей клятий пеньок і закинув би в хащу.
29
Тарнавський повіт — осередок повстання польських селян (мазурів) 1848 року, яким австрійська влада видавала гроші за кожного живого чи мертвого шляхтича-повстанця.