Янек посмикав себе за вухо.
— І тому ми щойно так довго бігли?
Сонечко встає, пташечки заливаються буйним щебетом, а один матолок намагається втовкмачити іншому, що вони остаточно посадили човен на мілину. Інший не хоче цьому вірити, ніяк не хоче, і звір мій тужливо опускає морду на лапи.
— Ми відірвемося, обов’язково.
Я знаю, я негідник.
Увесь цей час Янек обіймався з сосною, але ось він повернувся до мене лівою щокою і блаженно пробурмотів:
— А хіба від них можна відірватися?
— Від усіх можна відірватися.
Окрім вуйка Фонся. Молися, щоб він залишався нашим союзником.
— А що буде після того, як ми відірвемося?
Ось так. Навіть якщо валиться з ніг. Навіть зі зв’язаними руками і ногами. Спочатку спитає, звідки в тебе коса, беззуба, а вже потім помре. Але перше зведе в могилу мене. Я завжди це знав. Я почав це відчувати ще тоді, коли поклав його на спину і відкинув з чола липке закривавлене волосся. Доти я ніколи його не бачив, хоча знав про нього майже все. Він нічого про мене не знав. Мабуть, тому спитав:
— А ти хто такий?
Того разу мені не довелося відповідати: він знепритомнів. Що я відповім наступного разу?
…Повітря встигли прополоскати і підсушити на сонечку, коли ми нарешті вибралися з лісу. Не те слово — вибралися. Висмикнули себе з моховитих тіней, вологого ґрунту, дзюркотливої тиші. І гучно хляпнули у високі трави підліска. Я наказав собі встати і з насолодою послав себе до дідька. Дуже сподіючись на те, що нескоро звідти повернуся.
— Котра година? — простогнали поруч кульбабки.
— Полудень, — видихнув я, розполохавши під своїм носом усіх комашок.
Кульбабки знову простогнали:
— Сім годин… без перерви… бездоріжжям… У-у, я згодую тебе щурам…
Щури — це те, що треба. Акурат для мене. Я підтягнув окільцьовані залізом ноги до живота і відірвав ніс від любих йому комашок. Попереду розляглася улоговина, плавно піднімаючись до порослого вільшняком пагорба. Ступні глухо запульсували, коли тіло налягло на них усією своєю вагою, якісь щупальці потягли мене назад до природи, комашок і кульбабок… Чхати я хотів на щупальці!
— Піду розвідаю…
— Угу, — милостиво дозволили мені мої кульбабки. Виглядало, що я їм за це ще в ніжки повинен кланятися. Дякую, мовляв, за довіру…
Саме так, довіра — препаскудна штука: на крихту похитнеш — і все, йди замовляй молебень…
— Янеку, — торкнувся я пуцьвірінка, що пластом лежав на пузі, — вставай.
— Нізащо.
— Вставай, попереду розвилка. Треба вибрати, куди підемо. Я думаю, в місті ми зможемо загубитися швидше, тому вставай.
Місто — моя стихія, моя релігія, мій талісман. А Янек на все це — та з найвищої дзвіниці:
— А чого я там не бачив?.. І не смій мене чіпати!.. Чому ти ніколи не слухаєшся? Хіба я не встав би сам? Ні, тобі треба продемонструвати, який ти витривалий і без… безапеляційний!
— Без що?
— Ну ти й глухомань! А ще кажеш місто, місто…
Я вдав, що оглух. Якби повисла на мені істота взяла з мене приклад і вдала, що оніміла, з нас вийшли б хороші напарники для гри в карти. Але…
— А які принципи їхньої роботи: спочатку оточують, а потім спускають псів, чи навпаки? Слухай, а якщо ми намастимося цією… як її… ну, гидотою, якою солдати мажуться в тропіках від комарів, може, вони нас не почують?
— Хто — солдати чи комарі? — не втримався я.
— Пси, Мар’яне, пси! Чому ти ніколи не хочеш думати?
Мізки вишибло. Ще в дитинстві. Однією товстою буковою тростиною.
— О, бачиш? Розвилка!
Точно так само гонорово він казав, демонструючи мені свої апартаменти: «От бачиш? Твоя кімната». Точно так само, як тоді, я пробурмотів:
— Ні, не бачу. Із зором у мене зле. Криває на ліве око…
Спливло ще кілька дорогоцінних хвилин. А потім ще. Ми продовжували стояти на відкритій місцевості біля розвилки, де нас міг побачити будь-хто більш-менш зрячий. А більш-менш розумний міг зметикувати, хто ми і звідки, бо про пожежу, напевно, уже було відомо всім, хто більш-менш чув бодай на одне вухо. І не тому стояли, що на сонечку хотіли погрітися, гори воно ясним полум’ям…
— Ну чому ти не хочеш іти в місто? — укотре починав я.
— Інтуїція! — рубав він з плеча.
— А в мене досвід.
— А моя інтуїція весь твій досвід з потрухами зжере і не подавиться!
Ви уявляєте? Нарешті ми дружно замовкли, переглянулися й пішли прямо, лугами і балками. Кому потрібні дороги?
До вечора ми встигли обійти стороною чотири села. Янек усе поривався сказати, що в селах зазвичай живуть люди і, може, вони мають чим заморити черв’ячка, але виховання на те і виховання, щоби не дозволяти людині опускатись до думок про таку примітивну річ, як шлунок. Тій людині, для якої страшніше безчестя, аніж довгий шлях у нікуди.