Метал увійшов глибоко, майже на три четверті своєї довжини. Не підвів мене добрий метал.
Фігура біля стовбура постояла трохи і почала повільно осідати долу. Ніби перехотіла стояти біля дерева, схожого на прангер. Ніби раптом захотіла подрімати.
Чоботи зробилися важкими — не підняти, віки старезними — не дожити, ножі швидкими — не врятуватися. Спливли хвилини, й ображений вітер нехотячи доніс до мене слабкий смішок і охриплий голос:
— Усе в порядку, Мар’яне.
У нього завжди після приступу задухи з’являлися усмішка і хрипота. Правда, руки з горла він поки не віднімав.
Вітер мені не пробачив і плиском вдарив у лице. Той, інший, навіть не задумався над тим, що він може мене не пробачити.
— Правда, усе в порядку. Не дивись так.
Я підійшов і висмикнув застряглий трохи вище людського зросту кавалок сталі. Рука знову відчайдушно обважніла. Не дивлячись, запхнув свою коштовність за пояс. І далі дивився на тонку білувату мітку на корі, схожу на клеймо. Виявляється, дерева теж бувають таврованими, як люди.
— Ще тато любив повторювати, що я можу вивести із себе навіть янгола.
Янгола — запросто. У янголів немає в запасі диявольського терпіння. Яке іноді теж дає збої. А те, чим дорожиш, виявляється насправді просто кавалком сталі.
Знизу на мене дивилися очі з дуже білими, як у всіх рудих, білка́ми.
— Слухай, Мар’яне, а навчи мене так метати ножі!
Мабуть, на моїй пиці проступила певна зрозуміла думка, бо Янек одразу приснув у кулак.
— Ну чому кожного разу, коли я прошу поділитися зі мною хоч малою частиною твого досвіду, ти корчиш таку гримасу, що я починаю боятися, чи все в тебе в порядку з травленням, мій передбачуваний друже? Чому все доводиться витягати з тебе кліщами? Ось я, наприклад, коли б що вмів, одразу б тебе навчив.
Настала моя черга прискати в кулак. Тільки кулаки мої для іншого створювалися. І стискалися вони в такі хвилини до хрускоту. Ніби десь поруч пес люто гриз кістку.
Я присів перед ним, заодно роздумуючи, що б таке відповісти, щоб і чесно було, і легко засвоїлося.
— Ліпше погано книжки читати, ніж добре скручувати карки.
Білки́ на мить померкли, а потім молодецьки полізли з орбіт.
— А ти вмієш скручувати карки? Навчи, га?
Усе, останній раз я веду баляндраси[36] із цямкачами[37]! «Вмієш гризти — гризи, а в наставники не пхайся — зуби повибиваю», — сказав я звірові всередині себе.
«І по бібліотеках нема чого більше лазити, зрозумів?»
…Мій батько дуже любив книжки. Тому, побачивши в Губицьких величезну бібліотеку, я провів там майже цілий день. Просто прогулюючись поміж стелажами, торкаючись корінців, витягаючи навмання першу-ліпшу книжку, гортаючи її, час від часу прочитуючи окремі уривки і знову повертаючи на полицю. Я пробував уявити себе в шкурі мого батька, пробував відчути те, що відчував він, помічник друкаря, ким бачив він себе і що могли б розповісти йому ці книжки.
Зовсім випадково я витягнув з другої полиці третього стелажа згори якийсь грубезний том про міфи, і мені до ніг упав пухкий конверт. Запечатаний сургучем. Із закам’янілим на ньому відбитком перемишлянського герба Сас.
Якби я розкрив його тоді, якби хоч переклав у інше місце, можливо, ми б зараз не рятувалися втечею в лісах Бродівського повіту.
Але мені здалося, що позаду стоїть мій батько і хитає головою. І говорить до мене приглушеним голосом:
«Я був лиш друкарем, і навіть гадки не мав, що мій син впаде так низько… Що він осквернить свою священну помсту злодійством…»
6
Коли Янек прокинувся, я вже розкладав на травичці свій улов.
— О!
— Це, звичайно, не фазани і не куріпки…
— А…?
— Усі питання потім.
Він заворожено простяг руку, і я був понадіявся, що пронесе. Травичка соковитенько зеленіє під задом, сонечко радісно б’є в ліпки[38], чому б і не помріяти? Але простягнута рука завмерла, і мої надії віддали Богові душу.
— Звідки ти все це взяв?
Бабуся прислала. Поштою.
— Їж-їж.
— Я маю право знати, що я їм!
Чого ж раніше не питав, коли подавали на тарілочках порцелянових з голубими квіточками? Та ще й кланялися при цьому.
— Кавалок козячого сиру, хліба буханець, три яйця, дві цибулини…
— Я добре бачу, що це! Я питаю, чиє все це?
— Ти бачиш тут ще когось?
Він зусиллям волі відірвав погляд від спокусливих страв і відправив його куди подалі.