— Я не буду чіпати краденого.
Мені, самі розумієте, кусень у горлі застряг. Але я чесно спробував зберегти мирний настрій.
— Щоб жити, треба їсти. Щоб вижити, треба вміти добувати собі на прожиття, урозумів?
Я якось говорив, що він був упертим. Так ось, я помилявся. Він був безнадійно впертим.
— Їж сам, — презирливо пересмикнув він плечима, ковтаючи слину. За милю було видно, як його підмивало хапнути обома п’ятірнями скільки хапнеться і запхати собі в рот. Я особисто так і чинив кожного разу, коли траплялася нагода. А траплялася вона нечасто. Вуйко Фонсьо добре знав, скільки в нього чого на кухні і в засіках, і якщо заставав кого за неналежним заняттям… Вічно голодні, ми билися до крові за право піднести до рота окраєць хліба. Чому ж тепер цей окраєць залишався в моїй руці неторканим?
Легенький стрибок — і я опустився поряд із Янеком, ніжно беручи того за барки.
— Слухай мене, цямкачу, і не бреши потім, що не чув.
Блукаючий погляд якось сам повернувся до мене. Очі часто-часто закліпали.
— Тут нема матусі і татуся, які гладили б тебе по голівці, примовляючи: ну ще одну ложечку, лебедику. І нема няньки, яка впрошувала б: а це за дідуся. Я на цю роль не годжуся, але якщо не вийде по-доброму — власноруч прив’яжу тебе до дерева і нагодую. І вір мені, ти в мене все з’їсиш!
Очі більше не кліпали, а щоки почервоніли, як у дівчини на сватанні. Подякуй ще, що заздалегідь попередив. Небагатьох я попереджав.
Коли на небо повиносили провітрити всі можливі пуховики, подушки і перини, ми рушили в дорогу. До слова: Янек ум’яв призначену йому порцію, усім своїм виглядом демонструючи протест. Давай-давай, демонструй, переживемо.
Настрій мій дещо покращився, ніби після вдалого жарту. День мав бути пригожим, Янек — безмовним, а рідне місто — близьким.
Правду кажуть: обіцяного три роки ждуть. Першим вибравшись із вибалка, я одразу ж скотився назад, зариваючи себе і Янека в найближчий верболіз. Добре, що ми не йшли гостинцем. Кільканадцять вершників щойно з’явилися на дорозі з того боку, звідки мали вийти ми.
У вухо задмухало:
— Чому ми ховаємося, може, вони на навчання їдуть?
Ну не вміли пан Губицький довго дутися, особливо коли на язиці крутилися сотня-дві дурнуватих запитань і, звичайно, під рукою був той, кому можна їх усі ставити.
Вершники неспішно зацокали повз нас. Точніше, цокали не вони, а коні, але в нас так уже заведено: не конячка-розумниця довезла, а молодець-наїзник доскакав. Був би він таким молодцем, якби довелося на своїх двох усі милі цокати?
— Угу, на навчання…
Ні, я не сперечався. Могли навіть парубки прямувати в сусіднє село на танці — неділя як-не-як! Могли. Але надто вже серйозно сиділи на них темно-сині уланки[39] з темно-червоними обшлагами і обшивками комірців та десятьма білими ґудзиками з кожного боку. А чапки[40] з бичачої шкіри з козирком від сонця і темно-червоним вершечком та такого ж кривавого кольору панталони, заправлені в чоботи, одним своїм виглядом мали наганяти страх!
Я вже не кажу про карабіни Штаєра з високою скорострільністю, револьвери Гассера та кавалерійські шаблі з посрібленими ефесами! І коники їхні стрій тримали аж надто рівнесенько, як на параді. Та й тиша стояла над ними аж надто тиха: тільки плескіт річки і храп коней. Тепер відповісте мені, на які такі танцюльки вони напудрилися і нарум’янилися?
Цифри на їхніх ґудзиках я не міг звідси бачити, але, судячи з обмундирування, то був, найпевніше, ескадрон уланів Першого полку цісарсько-королівського ландверу[41] з Ялівця!
Я підняв руку і затис нею рот мого супутника. Зух! Не пискнув навіть! Так тримати — і ціни тобі не буде в нас на Ринку в базарний день.
Вони проїхали — і ми не зговорюючись дременули з хащ. Верболіз верболозом, але злючу кропиву здалося б попалити. Проте в нас не було ні сірників, ні сухостою, ні часу на це. Як подумати, так у нас із часом взагалі була біда. Він, час, стік кров’ю і страхом майже місяць тому в одній халабуді, яку чи то забули знести, чи лишили саме для таких випадків. А дні, що настали опісля, були лише хитрими викрутасами долі у її знаменитій грі в кота й мишу. У найжорстокішій із її ігор.
Ліпше одразу, ніж по краплині. Ліпше мертвим, ніж поруч із тим, кого ти намагався вбити.
Відкритих просторів ми тепер побоювалися. Через те, перейшовши вбрід мілку тут річку Стир, до кінця дня ґрунтовно і по коліна влипли в болото. Навіть не влипли, а вляпалися, і не те щоб з власної волі, а, як кажуть у нас на Галичині: якби той розум спереду, що тепер ззаду. У вас так не кажуть?
41
Ландвер — самостійна армія, яка складала частину Збройних сил Австрійської імперії і призначалася під час війни для посилення постійної армії та для внутрішньої оборони, а в мирний час — для підтримання внутрішнього порядку та безпеки країни.