— Знаєш, як називалося село, біля якого ми проходили, з тої сторони річки? Заболотці!
Хто б сумнівався!
— Там є одна глибока криниця, звідки, кажуть, раз на рік чути голос орача, який орав свою ниву на Паску і провалився на тому місці під землю. Моя нянька була звідси, вона мені розказувала цю байку, і я дуже боявся після цього підходити до води… Тому так і не навчився плавати…
Одне тішило: вершникам нелегко буде тепер за нами цокати.
— Ну чому, чому ти завернув на північ? Був ліс як ліс, сухий, світлий. Ну і що, що корови тиняються з пастухами, ми б за грибників зійшли! І час якраз грибний.
Час, може, і грибний, але ми до нього не пасуємо. Не грибницький у нас вигляд. Хіба що з позаминулого року тут бродимо…
— А тепер? Чому ми йдемо туди, а не туди?
Взагалі-то мені було вшистко єдно[42], по яких купках стрибати, але, по-перше, я йшов попереду і бачити не міг, куди там за спиною тикає ведений мною, а по-друге, я помітив поміж осок і рогози крупнішу купину й молився, щоби вона не занурилася під нашою вагою у воду. Тому я йшов туди, а не туди.
За спиною обурено чавкнуло. Добре, що я добув чобітки сап’янові жовті для Янека, інакше йому у його блищичих[43] черевиках давно б чавкнулося востаннє. Чобітки виявилися акурат на панську ногу. Молодичка одна залишила без нагляду, коли з молодиком просто на галявинці вела бесіду на одну інтересну тему. Ох і кректав молодик той, зате на молодичку любо-дорого було дивитися. Я б іще подивився, але Янек закрив мені очі своїми ручищами і потяг геть. Сподіваюся, від нашого реготу ні шишки, ні білки з гілок не попадали.
Так про що я? Ага, болото! Ну, що тут можна сказати?
Порядний сморід, булькання і шубовстання в цьому смороді чи то жаб, чи гадів, колихання бордової рідоти замість земної тверді і відчуття, яке міцно вгніздилося десь у куприку відразу, щойно ми опинилися в трясовині. Відчуття, що ти рухаєшся занадто повільно для того, щоб можна було залишатися на поверхні. І ноги чимдуж квапляться вирватися із цмокаючих обіймів, і палиця вислизає з рук, і ти сотню разів перевіряєш місце для наступного кроку… А ну всю цю природу у її ж болото!
— Твій ніж… Ти якось споминав, що він для тебе дуже цінний подарунок. Що за історія?
Дався йому мій ніж! Я прибив чергового кровосмоктного негідника і майже фізично відчув, як осміхнулися решта, яким тепер перепаде його частка. Не те щоб мені було шкода своєї крові. Ні! Просто я не переносив, коли мені осміхалися просто в лице. Шерстю покривався.
— Зрозуміло, мій таємничий друже. Ви огорнуті просто-таки замогильними тайнами. Дивись, скоро зацвітеш від цих тайн — пліснявою, маю на увазі.
Шерсть на мені встала сторчма.
— Та щоб тобі!.. — почувся ляскіт, і за три хвилини: — Ну не з Місяця ж упав він тобі за пазуху?
Я вже і гавкати був готовий, не те що ричати. Та що гавкати — кігті точити!
А позаду змучено так:
— Вибач. Ти, звичайно, маєш повне право зберігати мовчання. Вічно я лізу, куди не просять.
І ніби нічого не сталося, а захотілося втопитися.
— Король один подарував. Розщедрився. Похвалив за хорошу службу. Навіть пообіцяв підшукати мені пристойну посаду в себе при дворі. Я місяць після цього ходив надутий, як індик, і всім показував свій трофей.
— Не може бути!
— Не віриш?
І правильно, що не віриш. Місяць після того ходив з підбитим оком і ховав свій трофей у мишачі нори, щоб друзі не стягнули. А пообіцяли мені тоді кишки випустити. І хвалили навздогін довго й заплутано. Але спершу затягнули всередину і щедро нагородили стусанами. За те, що проходив повз і відмовився винести м’ясні помиї. Мали повне право: чия крамничка, того і закони. А за законом: нема чого ходити мимо з такою мордою, таким, як я, тільки помиї й виносити. Кликнеш на поміч — скажуть, пограбувати хотів, застукали. Та й хто прибіжить на поміч, якщо в крамничці тій господар — із два бики ростом, і лютістю бику не поступиться. Підвішує він тих биків за ребра на крюки однією лівицею. Різник він. А за силу його і непоступливість у спірних питаннях люди невдовзі прізвисько йому дадуть. Королем Личакова кликатимуть…
Та перш ніж покинути гостинну крамничку, я все-таки, незважаючи на протести, подарував собі цей ніж, іще теплий від свіжооббілованої туші.
Негоже такій речі — та серед мертв’ячини.
— А за яку таку службу той король тебе похвалив, якщо не секрет? — украдливо поцікавився Янек.
Я здався. Тут же ж і без бою. Не вмів я йому брехати. Скажімо, спитає він, а що ти робив майже місяць тому в халупі лісничого поблизу кордону — і я, мабуть, вибовкаю всю правду. Але він не питав. Поки що.