Коли я закінчив історію про свою нелегку службу в короля, над драговиною заметалося мовчання, насторожене і хитке.
— І багато в тебе таких… подарунків?
— Бритва ще.
— Ота сама?
— Так, ота сама.
На очерет полився смуток і зашумів разом з пітьмою, що виповзала нізвідки.
У голові в мене зашуміло, от що! Хочеться часом, щоб хтось посумував разом з тобою, от і верзеться казна-що!
До острівка поміж тим залишилося рукою подати. Подав би хто руку, чи що? Я тикнув палицею в суцільне буре місиво. Палиця провалилася. Достатньо глибоко, щоб я припинив думати в тому напрямку. Довелося робити гак. Драга колихалася й чмокала і, як заведено в природі, нас не пускала. Ми, як повелося, чхали на природу.
Нарешті я подав Янеку знак зупинитися. Чомусь мені здалося, що в цьому місці можна пройти. На вигляд — та ж зелена тванюка, і палиця ледве знаходить опору під нею, але якщо до острівця й можна добратися, то тільки тут… чи ні?
— Мар’яне!
От напасть!
— А по-справжньому тобі щось дарували?
Ні, щоб задавати питання по суті, якщо обов’язково їх задавати. А ти впевнений, що ми не віддамо тут Богові душу? А може, поки не пізно, повернемо назад? Чи вже пізно? І весь твій хвалений досвід — до одного місця, чи не так, Мар’яне? Повертаємося до інтуїції?
Але натомість він спитав:
— Рідні чи близькі дарували?
Готуючи праву ногу до кидка, я слухняно порився в пам’яті. Потім іще раз порився.
— Це коли на Миколая чи на іменини, чи просто… ну, безоплатно, так?
— Так.
— Треба подумати, — сказав я. А що ще я міг сказати?
— Мар’яне!
Так, я гахнув. Але по пояс. Це тішило.
Коли ми шльопнулися на сиру твердь, мене особисто вистачило лише на те, щоб вилити з чобіт баланду, яка весело там плюскала. А Янек примудрився викинути свій улюблений номер:
— Ну, а що б тобі хотілося отримати в подарунок? На Різдво, наприклад.
Тебе. Із цибулькою і перцем. І без язика.
— Ні, я серйозно.
Я теж.
— Як хочеш, — він відвернувся, кутаючись у плахту, яку я гвізднув у тої ж парочки на галявинці.
«Вогонь», — нагадав я собі, і тут же відіслав цю негарну думку подалі. А потім встав і взявся ламати природу, яка вже сиділа мені в печінках. Пан Губицький не ворушився.
Нічого, перемелеться — мука буде, а там і хлібчик спечеться.
Добуті там, де й їжа, сірники насилу підпалили далеко не сухий очерет. Далеко не сухий Янек продовжував тремтіти під плахтою.
— Роздягайтеся, прошу пана. Сохнути будемо…
Він, на диво, жваво скочив. Спікся, значить, хлібчик.
Проте справжніх харчів у нас залишалося лише на один прийом, а тинятися лісом, якщо захотіти, можна років зо три. Поки все вляжеться і про нас забудуть…
От із такими мирними думками ми мирно полягали спати, навіть не згадуючи про вечерю.
…Синюваті тіні лізли з темних прогалин, дряпалися на порослі мохом вітровали, квапилися напитися з бездонних барилець і втертися клаптями туману. А людині що: подумаєш, бруд, подумаєш, сирість, подумаєш, голод. На те ти і людина.
Я, здається, казав, що ми мирно полягали спати? Часом мене заносить. Спробуйте мирно лежати на колючому сушняку і варитися в тріскотінні, ухканні, чваканні, стрекотанні, дзюрчанні, шурхотінні та інших гидотах світу цього! Але ми лежали. А над нами лежало небо, вивалявшись по вуха у світлі щербатого місяця.
— Гарно як, — подали голос з-під плахти. — Ніколи я ще не був так близько до справжнього. Ніби Творець підносить просто до твоїх очей те, що раніше показував крізь скло…
«Так, — сказав я собі, — так!» І поклявся, що це буде наша остання ночівля просто неба. Нехай сам Творець сунув її нам під ніс, але наступного разу доведеться ввічливо відмовитися. А не вийде ввічливо…
Усе життя моє пройшло в схожих ночівлях і закінчиться, без сумніву, в одну з них. Але хто тут говорить про моє життя?
…— Убивця! — кричав я, розмахуючи руками на вершині Замкової гори. З гори вниз ішов чоловік, сутулячись і спотикаючись на кожному кроці. А я все кричав і кричав. Побачивши, що він віддаляється від мене, я почав кидати в нього камінням з розвалин Замку. Один камінь розколов йому голову, і з величезної рани потекла тоненька цівка крові. І в час, коли я побачив цю кров, — з величезної відстані вузеньку багряну смужку, — волосся в мене на голові заворушилося. Я зрозумів, хто цей чоловік унизу…