…Світло бризнуло в очі. Я потер їх кулаками і сів. Смішок. Я повернув голову на звук. Янек одразу показав мені всі свої зуби і ясні очі над ними.
— Ти схожий на муху, яка нахлебталася бражки.
Внизу, біля підніжжя найвищої гори міста, лежав із розбитою головою мій батько. «Вбивця…» — відлунювало в руїнах Замку моїм голосом…
— Завжди гранично зібраний, у повній бойовій готовності, а зараз… Ні, для мухи, ти, мабуть, трохи завеликий.
Від болота піднімалися пар і мої біди. Їх розвіє вітер. А куди ще їх подіти?
Я встав і пішов. Позаду щось беркицьнулось на земленьку.
— Ти… куди… мою плахту… ану віддай…
Я побачив, що за моїми ногами тягнеться плахта, відчепив її від ноги, крутнувся на п’ятці і пішов у протилежний бік. Абсолютно незворушний. Хоч яйця на мені бий — такий, пся крев, незворушний!
— А коли ти вдаєш, що тобі байдуже, — на очі Янека навернулися сльози, — то можна вмерти зо сміху.
Майже так, до сліз, він завжди сміявся. Майже завжди мені при цьому було не до сміху.
Я нахилився, вмокнув руку у в’язку багнюку і посунув на м’ятого голодранця. Той почав обережно задкувати, рятуючись від такого ж пом’ятого бродяги.
— Ти ці жарти кинь. Ти що задумав?..
— Побачиш.
Він дорачкував до краю суші і зрозумів, що помилування не буде. Тільки зібрався його добити, як біля ніг дивом матеріалізувалася палиця, об яку я перечепився, зарившися носом у землю. Артистично і… правдоподібно.
— Ти піддався, піддався! — загорланив невгамовний пуцьвірінок.
Ну, добре, а навіщо так горланити? Я обтрусив налиплий бруд, ніби моїй одежині ще чимось можна було зарадити, і подивився на одежину іншого, яку теж нікому не врятувати. У душі назріла безжалісність і залягла в очікуванні свого часу.
— Завтра ми будемо в моєму місті.
Я знаю, я — негідник.
— Як? Ти казав, що туди п’ять днів ходу.
— Пішки. А ми доберемося колією. Вийдемо до Бродів зі сторони двірця, я позичу для тебе квиток, а сам поїду… без квитка. Найкраще, щоб ми їхали в різних вагонах, а вже коли прибудемо до міста…
Він примружив одне око.
— Не подобається мені твоє «позичу».
Я придивився до нього і не знайшов, чим крити.
— Дозволь мені подбати про квиток, мій буркотливий друже. А ти…
Я кашлянув. Не звиклі ми, щоб нас розглядали, як марципани на виставці.
— Тобі краще не з’являтися на людях…
Діточок можу налякати…
— Краще перечекай десь, поки я домовлюся з касиркою. Я про те, що в тебе дуже пам’ятна зовнішність.
І я про те. Небезпечно тобі зі мною водитися, нарешті ти це втямив. Паскудне це відчуття, коли за тобою женуться. Ще паскудніше буде, коли злапають. Куди спокійніше самому піти і здатися на милість правосуддя. Казав наш знайомий поліціянт, що це буде найкращим рішенням! Не ти перший, не ти останній. І я тобі не суддя. І на того, хто скімлить усередині, уваги не зверну.
Різні в нас дороги. Я битимуся до останнього.
За тебе також.
Мене садонули кулачищем у плече. Був би мухою, точно перевернувся б догори дриґом.
— Ти про що подумав?! Ти про що щойно подумав? Що я прибіжу до людей і одразу зачну кликати поліцію? Дивак… — На очерет полився прозорий, мов сльоза, сум. — Навіщо ж ми тоді все це зачинали?
Я знову кашлянув і почав збиратися в дорогу. А всередині щось задоволено повискувало.
7
Наше улюблене болото, щоб його качка копнула, підходило практично до самої колії. За одне це йому прощалися всі його гріхи, бо ми не зустріли серед мочар і куп сміття жодного добре вбраного чоловіка, який міг би на нас донести.
Місцевість змінилася. Листяний ліс поступився місцем сосновому, і лиш де-не-де траплялися дуб та береза.
Довкола двірця бродівчани понасипали якогось шутру, гілок, тирси і соломи.
Сам бродівський двірець серед цього сміття виглядав двоповерховим мурованим велетнем, довжелезним, з великою кількістю вікон та димарів, з критим пероном із двома арками по боках і годинником на видноті. Посеред двірця зараз товклося море народу. Дехто з пасажирів стояв і сидів на самій колії, дехто вовтузився біля клунків чи виводків діточок, а руде волосся славного сина славного дідича Накваші світилося на пероні серед тутешніх жителів за милю.
Я гмикнув. Теж мені, знайшов непримітну зовнішність!
Ми розділилися: Янек пішов до кас із наміром використати весь свій шарм і добути бодай один квиток бодай у четвертому класі. А я знайшов розлогу грушку позаду свинарника, прибудованого просто до бічної стіни двірця, і видряпався на неї під дружнє рохкання майбутніх шиночок і ковбасок.