Уявіть тепер, як боляче мені було побачити свою рідну одежинку недбало розкиданою по ліжку.
— Я дуже перепрошую, але пан, певно, забув, що на час мого перебування тут передав цю кімнату в повне моє розпорядження?
Коли хотів, я міг бути люб’язним до нудоти.
Ян, вилазячи з-під ліжка з чобітьми в руках, справедливо оцінив цей мій талант і відповів не менш люб’язно:
— Маєш бути готовий за три хвилини.
Чи мав я вибір?
…Цього ранку ми вирушили до нашого південного сусіда, позаяк із західним розсварилися вчора остаточно і безповоротно.
Треба сказати, володіння графа Володимира Дідушицького вражали розмірами і багатством кожного, хто мав необережність порахувати морги його землі, кількість його палаців і, звісно, усе те золото, яке стікалося до нього широкими ріками з трьох неозорих імперій: нашої, Пруської та Російської. Виходило за підрахунками наших арифметорів, які спали й бачили це багатство в себе в кишенях, більше семи мільйонів золотих ринських[10]! Подейкували, що ще не родився на Галичині поляк, багатший за цього графа. Вдало одружувалися у його роді, ой як вдало, на відміну від декого.
Особливо завзяті з моїх спільників не тільки в думках марили, а й наяву кидали ласі погляди на резиденцію Дідушицьких на вулиці Курковій[11]. На балях там не раз лунала пісенька про пеняцького пана, який має хатинку в столичному королівському місті. Але сторожа в тій хатинці була така, що цісарю і не снилася!
А Пеняки — он вони, рукою подати. Найбагатше, між іншим, з усіх його сіл. І, як переказували люди, там і охорони було менше, та й сам граф приїздив сюди не так уже й часто…
Ох, не в найгіршому місці я опинився три тижні тому. Роботи тут непочатий край, усі навколишні палаци аж просилися, щоб до них завітав такий гість, як я…
Чому ж я почувався закутим у кайдани?
Тому що поруч їхав мій конвоїр, який навіть не здогадувався про свою роль…
Зазвичай у поїздках він безупинно щось розповідав, я пробував пропускати його балаканину повз вуха, але це не допомагало. От і зараз він занурився в спогади, поплескуючи свого гнідого по шиї.
— Мама нікуди мене не відпускала від себе. Вона все боялася, що зі мною щось трапиться. За мною ходили назирці всі: нянька, гувернер, учителі, управитель, сторож, тато, мама, а я весь час намагався від них утекти. Тільки в Броди мені дозволялося їздити з батьком, коли той мав там справи. Тато залишав мене на одного діда, який дуже мене любив і дозволяв удома робити все, що душа забажає! Я перевертав його хату догори дриґом! Коли він помер, тато дуже плакав, і більше мене із собою ніколи не брав туди… Тому я завжди тішуся, коли випадає нагода податися в мандри!
На горизонті з’явилися Пеняки. Розкішна магнатська резиденція вабила до себе не тільки розкішне панство, а й таких, як я, простих і скромних злодіїв…
А Янек не вгамовувався.
— Я маму не виню: вона вже втратила двох дітей. Одна дитина померла після народження, другу вкрали, щоб продати циганам. Так кажуть. Це був хлопчик, він мав тоді п’ять років, і в мене зараз міг бути брат, на два роки старший за тебе. Мама говорила, що він був копія тата, і завжди плакала при цьому. Я так собі думаю, якщо в мене від тата тільки колір волосся, то він мав би бути геть рудий, кучерявий і зеленоокий… Дивись, нам уже відчиняють ворота!
Я зітхнув. Через те, що можна було забути на якийсь час про історію його роду, і через те, що відкрилося моїм очам…
Палац його світлості графа Дідушицького! Одна опора тутешньої бічної брами, що вела до фільварку[12], коштувала дорожче від льокалю[13] вуйка Фонся, узятого разом з нами, меблями, посудом, відвідувачами і котом Струделем!
На вершині пагорба, у неймовірному ландшафтному парку з доріжками, ліхтарями, альтанками, озерцями, гірками і водоспадиками, стояв найбільший палац Галичини. Якби мене Фонсьо не натренував завжди поводитися відповідно до ситуації, я б заплакав.
Величезна кам’яниця на два поверхи, з мансардним дахом, двома бічними крилами, в одному з яких уміщалася ціла каплиця, і стількома фігурами на фронтоні, що я змучився рахувати, — ця розкішна хатинка наблизилася до нас і запишнена стала на сходах фігурою свого управителя, слава Богу, не кам’яною!
Ян пояснив причину нашого приїзду і відмовився від запрошення вшанувати своєю присутністю головну хатинку пеняцького пана. Йому було не до того, а я втішився, що не побачу всієї краси зсередини. Зблизька. На відстані витягнутої руки. Бо рука може здригнутися і ненароком поцупити те, що погано лежить.
10
Золотий ринський — грошова одиниця в Австро-Угорщині, назва похідна від «золотий рейнський», тобто гульден.
12
Фільварок — у XIV–XIX століттях панський сільськогосподарський хутір, багатогалузеве господарство, орієнтоване на виробництво збіжжя для продажу.