Якось серед інших йому передадуть донесення, що за Личаківською рогаткою бачили одного з батярів Клепарова, що було подією неординарною, бо батярня різних дільниць не дуже шанувала одна одну, хоча в інші часи цю подію точно не віднесли б до числа таких, якими можна порушити спокій головного поліціянта міста.
Детальний опис цього батяра ляже на стіл Владислава Крачковського. Той прочитає, підійде до вікна і, спостерігаючи за вуличною метушнею великого міста, вкотре переконається, що нюх його не підвів. Він згадає невеличку Наквашу бозна-де під російським кордоном і те, що цей злочинець з побитою наче віспою половиною фізіономії був практично ще тоді в нього в руках. А він його упустив.
Відтак, полиставши досьє Францішека Шварцера, у миру Цвібака, він довідається, що той теж недавно ошивався на Личакові, — медом там намазано їм, чи що? — де і був заарештований, хоча досі орудував усе життя в Жовківському передмісті. Він накаже негайно доставити його до себе на сердечну розмову. І саме перед моїм приходом комендант Бригідки отримає цей наказ.
«Але двадцять золотих ринських теж на дорозі не валяються», — вирішить комендант, відтерміновуючи виконання наказу і передаючи мене конвоїру…
А ще трохи порозмишлявши, вийме з шухляди мішечок з грішми, зважить його в руці і дійде висновку, що раз у такого спритника, як я, є гроші, які легко можна віддати за десять хвилин розмови зі своїм кревним, то, можливо, він, тобто я, знайшов скарб, або грабанув когось, або знає місце, де тих грошей є трохи більше. А йому, директорові тюрми, трохи більше грошей не завадить, особливо перед зустріччю з давніми кредиторами… Особливо коли в тебе молода дружина.
Жадібність у душі австрійського чиновника вкотре переможе.
Але я цього не знатиму.
…Арештант з десятої камери виглядав як семінарист — худий, смутний і богоподібний.
— Кажи…
Цвібак глянув на мене своїми сумними очима. Відповідь на моє питання не квапилася злітати з його вуст.
В одиночній камері були нари, стіл, крісло і лампа. Тут було відносно чисто, сухо і світло. У таких камерах тримали політичних арештантів. Що він тут робить — я не міг второпати.
Звір мій дивився йому в очі холодно і мовчки. Бо все вже давно вирішив. Тільки я, людина, могла в таких випадках зволікати. Коли здобич — на відстані двох стрибків.
— Кажи. Чому ви не почекали на мене? Хто вирішив його прикінчити? Ми з вами про що домовлялися?
Цвібак спостерігав, як я намотую собі на кулак білизняну мотузку. Ту саму, яку ще покійний Карл використовував не за призначенням. Я проніс її сюди зашитою в поясі майже новеньких споднів із дому на вулиці Панській.
Мої питання мали для мене величезне значення, але від його відповідей практично ніщо вже не залежало.
— Ти ніц не зробиш мені. Ми в криміналі. Страгула[182] тебе зразу заквасить[183].
— Кажи. У нас мало часу.
Спокій, із яким я говорив, ставав дедалі більш зимовим, хоча по той бік ґрат іще була осінь.
Він здвигнув плечима. Але ледь помітно засовгався на нарах. Мій спокій почав добиратися до його мізків.
— Я покличу клавішника[184].
— Не встигнеш.
Він знову ледь помітно здригнувся. Для тих, хто не зрозумів: словами його налякати було неможливо. Його міг злякати тільки крижаний спокій у моєму голосі. І погляд звіра крізь мої зіниці…
Я зробив рух йому назустріч.
Він зірвався на ноги і відстрибнув до дальнього кута. Стояв там і важко дихав. Я залишався стояти де стояв. З мотузкою в руці.
— Кажи…
Він здався. Надто добре пам’ятав, що я зробив із його друзями. Надто сильно боявся за свою шкуру.
В одну мить до мене дійшло, чому йому виділили окрему камеру з королівськими вигодами. Він здавав наших. І облави — його рук справа.
Ніхто не любить зрадників. Навіть Христос. Хоча й прощає їх.
— А ти так нічого й не зрозумів, Племінничку?..
Коли стражник відчинить двері, я стоятиму на тому ж місці біля стіни з мотузкою в руках. Францішек Шварцер кричатиме, що його хотіли задушити.
Комендант Бригідок не здасть мене поліції, бо тоді інформація про зайві гроші дістанеться поліцаям, а не йому.