Цвібака відтранспортують до дирекції поліції, наказавши мовчати про інцидент в обмін на зайвий кусень м’яса в хлібній юшці і зайвий кусень мила.
Владислав Крачковський так і не дізнається, що ще раз втратив шанс мене схопити.
А один з моцних клавішників, поплювавши на руки, візьме молоток і почне ламати мені пальці. Один за одним. Бо я виявлюся впертим і не захочу сказати, де взяв двадцять золотих ринських і де захована решта мого скарбу.
Одна дівчинка, відкривши одну книжку, прочитає в ній: «Бо де серце ваше, там скарб ваш». А серце моє лежало біля її ніг. І зрадити його я ніяк не міг, навіть якби й хотів.
Бо зрадників ніхто не любить. Навіть Христос. Навіть коли прощає їх…
Пам’ятаю кацябу[185] без вікон, вологу і закіпчену. Пам’ятаю свій крик, що відбивався від кам’яних стін і глушив мене. Пам’ятаю біль, гострий і безмежний, як промінь сонця, що б’є в незахищені зіниці. Б’є раз за разом, без передиху.
Більше нічого не пам’ятаю.
21
Човен плив по річці. Гойдаючись на хвилях. Зачерпуючи воду лівим бортом. Звідкілясь я знав, що ця річка колись рвала береги і перевертала такі човни. Але це мене не хвилювало.
Найбільше мені хотілося додивитися свій сон. Мама в шурхотливій сукні заводить мене до цукерні. Тістечка, пляцки, чоколяда, морозиво, халва в маленьких коробочках, пірники на липовому меді… Я ніяк не міг вибрати, чого мені хочеться, бо мені хотілося всього. Мама сміялася — дзвінко і весело, велетень за мармуровою лядою простягав мені солодкі частунки, я розривався між ними, а коли вибрав нарешті золотистого півника на паличці і доторкнувся до нього… руку обпалило, наче з гарячої смоли був той півник, а не з паленого цукру…
Я розплющив очі. Небо наді мною сіріло. Холодно і мокро було довкола. Права рука — велика, набрякла, червоно-синя — горіла вогнем.
Я схопився за неї лівою рукою і, скоцюрбившись, притис коліна до грудей. Але моє обличчя одразу ж залило водою. Поперхнувшись, я підвів голову і побачив, що лежу наполовину у воді в руслі річки Полтви, біля правого її берега, і берег той ще зберігає сліди людського тіла, яке сунуло ним згори вниз. Мого тіла.
Я не міг зрозуміти, ранок це чи вечір, я не міг підвестися, ковзаючись і в’язнучи в мулі, я не міг позбутися нестерпного болю в пальцях, який навіть у холодній воді продовжував роздирати мій мозок на кавалки.
Я, може б, і здався. Обов’язково б здався. Але річка була мілка й брудна, і щоб утопитися у її водах, мені треба було б знову знепритомніти. А мій біль не давав такої можливості. Він пульсував і шарпав мої нерви й танцював вогненними колами в мене перед очима. І розмахував чорними полотнищами в мене над головою.
І не було сонця, щоб розмалювати ці полотнища золотом.
— Що це там стільки гайвороння, тату? — спитав невидимий мені голос на березі.
— Падло знайшли якесь… — відказав інший голос, віддаляючись.
Я спробував покликати на допомогу. Але горло моє стисла судома. Ніколи нікого не просив про допомогу. Не був цьому навчений.
Тому й помирав зараз, як падло, у стічній канаві свого міста…
Архангел Михаїл із Гетьманської встав на воді переді мною і склав руки на грудях.
«Хіба ти іншої смерті чекав? — спитав він мене, а позолочені крила його здригалися від вітру, наче крила простого гайвороння. — Мовчиш. Усі мовчать, коли нема чого сказати на свій захист. Усі мовчать, але хочуть помилування. Геть усі…»
Я приклав здорову руку до грудей, щоб утихомирити биття свого серця, і намацав під тканиною маленькі зернятка. Вервечка, яку мені подаровано давним-давно, в іншому житті, висіла в мене на шиї. Не злетіла, не загубилася, не потонула…
«А тобі по-справжньому щось дарували?..» — спитало минуле голосом Яна з Накваші.
Я усміхнувся. Тепер я міг би йому відповісти. Шкода, що запізно.
— Ну, я ж казав, тато, що там хтось є! — радісно прозвучало згори з берега.
— Ага, твоя правда, — менш радісно відповіли йому. — Ну, чого став, спускайся, якщо хочеш, щоб ми доїхали до базару вдосвіта!
Селяни з Гряди везли цього ранку до мого міста овес, пшеницю і ячмінь на торговицю збіжжя. Уклавши мене серед міхів, вони певний час вирішували, куди відвезти, спочатку навіть подумали в поліцію здати, щоб там розпитали, хто мене вкинув до Полтви. Але щось не дуже їм хотілося з поліцією розбиратися, тому врешті повернули назад від Полтв’яної[186] повз казарми Галицького піхотного полку Вільгельма Ернста до монастиря Святого Онуфрія, бо старший із них, Степан, мав там знайомого монаха.