Руку мою отці василіани підвісили на перев’язь і дали на дорогу випити горня молока та з’їсти окраєць хліба. Видно, смішний монах, якого вони тут усі називали високопреподобним отцем, розпорядився…
І от тепер я стояв над річкою і не розумів, куди ж мені йти.
Тим часом розпогодилося. Сонце блиснуло над Жовківським передмістям, наче коштовний камінь на шиї в Бога. Того самого, Який жив над аркою монастиря Святого Онуфрія…
Я рушив через місток на лівий берег, туди, де пролягала вулиця Сонячна[191], через тандету[192], повз божницю «Сонячний промінь», похоронне бюро Арона Парнеса і ще закриту мордівню Іцка Спуха. Якби я був уважнішим, я б відмітив це не зовсім хороше поєднання знаків на моєму шляху. Але тут мені під ноги викотилася сила-силенна підскубаних жиденят, які дерлися між собою, збиваючи стовпи куряви серед облуплених кам’яниць…
І я пішов далі.
Ноги самі привели мене до кнайпи на розі Янівської та Клепарівської вулиць. Кнайпи мого життя… Я хотів спитати… ні, просто подивитися в очі… ні, навіть не так. Я хотів зайти і повернутися в той час, коли ще все можна було змінити. Коли ще незворотність — сестра часу — не вступила у свої права.
Якби я був уважнішим, то здивувався б, чому в недільний передобідній час всередині тихо і порожньо. Але мені вже було байдуже.
Із сходової клітки мансардного поверху крізь овальне віконце видно було дахи мого міста. Ми дітьми часто лазили сюди, щоб бігати по дахах і перестрибувати з одного будинку на інший. Не знаю, чи хтось іще любив це місто так, як ми, його бездомні байстрюки…
Постукавши і не почувши відповіді, я увійшов до покоїв Альфонсо Грубера. І все зрозумів. Меблі були зсунуті зі своїх місць, папери порозкидані, посуд перевернутий, одяг із шаф валявся мотлохом на підлозі. Навіть килими та картина з умонтованим годинником були зняті зі стін.
До мене швидко підійшов стражник у цивільному і, м’яко взявши під руку, провів досередини. Інший стражник стояв під вікном.
Утікати було нікуди.
Зі спальні долинули знайомі голоси. Якоїсь миті я напружився, але одразу передумав.
Яка різниця, як замкнеться коло мого життя. Лиш би скоріше.
Директор поліції з’явився у дверях і гмикнув. Не змінив ні вигляду, ні манер. Тільки вдягнутий був у дорожчий стрій і за супутника цього разу мав Яна Губицького.
Останній завмер на порозі з якоюсь мапою в руці, перервавшись на півслові. Вільно чувся тут, серед поліції, а отже, не був ні підозрюваним, ні арештованим.
Я кивнув. Звідкілясь узялася впевненість, що він знає все…
— Бачу, у тебе все добре?
Янек розвів руками.
— Не знаю, як і сказати…
Я перевів погляд на головного поліціянта.
— І вам, бачу, теж нічого не бракує, пане Вальтер…
«Пан Вальтер» звузив очі і, здається, зібрався мене засмажити огнем свого пломенистого погляду. Єзуїт, одним словом…
— Не наглійте… Довго ж ви сюди йшли, ми вже зачекалися…
— Якби знав, що чекаєте, не йшов би — біг би…
— Я ж попереджав, не наглійте. Ми всіх пов’язали. У нас є… і завжди будуть свої інформатори. Альфонсо… — він глянув у папери, — …Грубер, ваш вихователь і ватажок цього осередку злочинства, повідомив нам, що ви прийдете… Що ви завжди повертаєтеся сюди зі своїх походів…
— Я прийшов… попрощатися, але… — настала моя черга розводити руками, — але не встиг…
Вони з Яном перезирнулися.
— Пропоную всім сісти.
Один з потріпаних фотелів стояв тепер навскіс до вікна і теж просив присісти й відпочити. За його спинкою виріс безмовний стражник, і сідати перехотілося.
— Може, іншим разом… Нам з ним, — я вказав на фігуру позад себе, — трохи тьопати треба, та й свята неділенька на дворі, працювати — гріх…
Вони знову перезирнулися.
Тоді Янек глянув на мене і спитав:
— Ти кудись квапишся? І що в тебе з рукою?
Я втупився в нього, чогось не розуміючи. Він зі мною розмовляв. На рівних. Як завше.
Я опустився у фотель. Янек прилаштувався на кушетці навпроти. Більше ніхто, так виглядало, сідати не збирався.
— Ти знаєш, що… що тебе насправді зовуть не Мар’ян Добрянський? — обережно, наче із хворим, почав він розмову.
Я зупинив його порухом руки.
— Знаю.
— А ти знаєш, що Альфонсо Грубер?..
— Стривай, Яне. Нехай я скажу спочатку…
Запала тиша. Тільки голуби тріпотіли крилами над нашим внутрішнім двором.
І моє серце калатало так, що можна було оглухнути.
Мав рацію ігумен із монастиря Святого Онуфрія: іноді слова нам важко даються, але ще важче нам дається мовчання. Я був би радий промовчати. Але ці слова не дали б мені спокою до кінця моїх днів…