А я не міг повірити, що це наша остання з ним розмова. Мені не вистачатиме цих розмов. Як же мені їх не вистачатиме!
— Але я знову відволікаюсь… Поки Ядвіга Губицька і Казимир Полянський прямують до Накваші… Що таке?
— Казимир Полянський?
— А я хіба не казав? Стільки всього розказав, а головне забув… Нашого адвоката з Рудників звали Казимир Полянський… Бачу, ти його знаєш?
Я проковтнув шерхлу грудку в горлі.
— Казимир Полянський. Він… це він запропонував Бохенським за п’ятнадцять тисяч організувати… твоє вбивство. Він найняв Альфонсо, а той — мене…
Деякі слова холодні, як лід. А деякі — печуть вогнем.
— Уявляю, як вони всі здивувалися, коли побачили мене живим. І мій опікун, і твій Альфонсо. Усі плани їм перекреслили… Як тоді, у шістдесят шостому… Двадцять років пройшло, а крапки над «і» досі не розставлені… Ось, дивись…
Він розгорнув мапу Австро-Угорщини і провів пальцем із заходу на схід.
— Ядвіга з малолітнім Яном і Казимиром Полянським перетнули тоді практично всю Галичину. У шістдесят шостому році працювала тільки одна гілка залізниці — від Перемишля через Краків сюди. Другу гілку, до Чернівців, мали невдовзі відкрити. А третю, до Бродів, тільки добудовували. Адвокат винайняв тут на двірці екіпаж і протягом цієї довгої дороги зробив практично все, щоб остаточно зачарувати свою супутницю.
Коли вони добралися до Накваші, у його голові зародилася впевненість, що вона йому не відмовить. Але він зробив одну суттєву помилку: усю дорогу він не зважав на її сина — головного чоловіка у її житті. Він відмахувався від його запитань, злився, коли той перебивав їхню розмову, а в палаці, згораючи від нетерпіння залишитися сам на сам зі своєю коханою, не стримався, нагримав на нього і відправив спати.
Це була його помилка. У Ядвіги наче пелена впала з очей. А Казимир нічого не помітив. Ледве розпрягли коней і перенесли багаж, ледве вони залишилися наодинці, як він кинувся цілувати їй руки і клястися у вічному коханні. Але Ядвіга одразу й чітко присікла ці клятви. Вона крижаним тоном наказала йому забиратися геть. І більше ніколи перед нею не з’являтися. Він кидався їй у ноги, просив пощади, але вона була невмолима. «Я одружена, і мій чоловік живий, я це відчуваю. Я відмовляю вам також у вашому проханні замінити тутешнього управителя, про що негайно повідомлю свекра».
Прощаючись, Казимир сказав: «Це небезпечні землі. Без мене вам буде тут сутужно». «Впораюся», — відказала вона.
— Звідки ти все це знаєш?
— Зі щоденника мого батька! У твого Фонся поліція знайшла наш архів. Там все й описано…
— Щоденник… Михайло Добрянський теж вів щоденник…
— Який збіг! Якби я раніше його прочитав, до всіх цих подій…
— Якби ми могли наперед постелити собі соломку…
— Твоя правда… Наступної ночі з палацу в Накваші зник малолітній Ян Губицький. Казимир Полянський був не з тих, хто легко програє. Він ударив у найболючіше місце жінки, яка ним знехтувала. Та й на кону лежав солідний куш. Якщо не замінити управителя, уся угода з Бохенськими летить псу під хвіст…
— Поліцію викликали?
— Аякже, бродівський комісар наказав усе довкола прочесати, але безрезультатно. У палаці було мало людей, лише старий управитель, один сторож, який звик куняти ночами, покоївка та куховарка. Ніхто не був готовий до нежданих гостей.
— А Полянського допитали?
— Одразу ж, але він був усю ніч у себе в Рудниках. Комісару він порадив звернути пильну увагу на управителя і його оточення. Увагу звернули. Серед родичів управителя була троюрідна сестра, яка проживала в передмісті столиці Галичини, на Личакові. Звали її Софія Добрянська… Я знав, що в тебе буде таке обличчя!
У мене в серці наче хтось прокрутив ніж. Жінка, яку я вважав своєю матір’ю. Утрачена мрія байстрюка. Сонце, що осявало мій шлях з небес.
Заберіть у чоловіка матір, мрію і сонце — що в нього залишиться? Темрява…
«Невже навіть цього треба було мене позбавити? Невже кара мала бути аж такою жорстокою?»
Архангел Михаїл схрестив за спиною крила, осяяні золотом.
«А чого ти чекав?»
Я похилив голову. Я здався.
Янек щось продовжував говорити, але я більше не слухав.
Колись цей день таки завершиться. А в тюрмі всі дні схожі один на інший…
— Ти мене чуєш, Мар’яне? Чому ти не сказав мені, що Небродович — твоє несправжнє прізвище? Чому ти не сказав, що тебе зовуть Мар’ян Добрянський?!
— Тому що це неправда!
— Нехай, але ти зекономив би мені купу часу! Події розгорталися так стрімко, стільки всього відбувалося, що я ніяк не міг зосередитися і подумати! Тільки коли я із твоєї ласки опинився на цвинтарі… у переносному значенні… у мене з’явився час, якого мені так бракувало. Знаєш, у грабаря зайняті руки, але вільна голова, думай, що хочеш, а атмосфера цвинтаря, скажу тобі, неймовірно сприяє усіляким роздумам…