Він раптом зупинився навпроти мене і зачаровано похитав головою.
— Що це за ліки ти мені підсунув? У мене наче в очах розвиднілося…
— Та так, була можливість… задурно дістати…
— Задурно? Таке враження, що тут усі тобі все дають задурно!
— Ну, майже…
— Не признаєшся? Я так і знав. Але ми ще повернемося до цього питання!.. Так-от, на цвинтарі я згадав, як Агнешка Фарбі назвала тебе паном Добрянським! У мене волосся на голові заворушилося. Я подумав, а чи не маєш ти якогось стосунку до такого собі помічника друкаря Михайла Добрянського, якого двадцять років тому поліція вважала викрадачем мого старшого брата?
Я подивився на нього. Раніше я б інакше відреагував. Тепер Михайло Добрянський був мені байдужим. Я вже його втратив назавжди. Спитав, лиш би щось спитати:
— Його тоді так і не арештували?
Тільки рука знову розболілася, віддаючи просто в серце…
— Ні, Михайло Добрянський був тоді в Бродах у справах фірми Піллерів. Знаєш, що було далі?
— Що?
— Тобі не цікаво? Не дивно, бо ти все це знаєш. Ти знаєш, що поліція знайшла тоді в Михайла на возі одежу викраденої дитини. Що почалися допити та арешти. Що у всіх було алібі на цю ніч, у всіх, окрім Михайла. Що він втік, і на нього влаштували облаву… Ти все це знаєш. Чому ти нічого мені не сказав?! Що наші батьки були між собою пов’язані?
— Це щось змінило б?
— О, Господи! Це змінило б усе! Ти весь цей час ішов поруч і знав, що відбулося двадцять років тому, і ні слова мені не сказав! Якби ти все розповів, ми б знайшли розв’язок набагато швидше, ми змогли б…
Він глянув на мене й осікся. Цей день мусив колись закінчитися… Мусив.
— Ти вважав моїх батьків винними у смерті твоїх… Увесь цей час.
— Немає в мене батьків. І ніколи не було.
— У всіх були батьки, — не погодився Янек. Він часто зі мною не погоджувався.
— Ти знову відволікся, — нагадав я йому, намагаючись не думати про руку. І про чоловіка, якого довгий час уважав своїм батьком. Заради якого був готовий віддати своє життя. Як все-таки доля вміє жартувати! Вдаряє по пальцях, а потрапляє просто в серце…
— Я побував там, Мар’яне! На Круп’ярській, під номером два, біля колишньої садиби Добрянських! Я згадав, як ти мені показував це місце, де ви колись жили, і пішов туди. Спитай, для чого я туди пішов?!
— Для чого ти туди пішов?
Янек пройшовся туди-сюди по розгромленій, залитій світлом кімнаті. Важко дихав, важко думав над чимось…
— Я підійшов до огорожі цього закинутого дому, постояв, обійшов довкола… Я не знав, для чого я це роблю, чесно! Просто щось у мені кричало, що я мушу… а що мушу — я не знав!
Був схвильований, як ніколи. Я підвівся. Щось тут було не так!
— Яне, що там сталося?
Його очі горіли, як очі безумця!
— Я зустрів там одну беззубу стару, яка… яка… — його рука потяглася до шиї. — Як я налякався, Мар’яне…
Я схопив його за плече і струсонув.
— Яне, незалежно від того, що там сталося, ти завжди будеш найвідважнішою людиною з усіх, кого я знав! А я зустрічав багато людей різних станів, з різними титулами і без, повір мені! Ти чуєш мене, Яне?!
Він потер рукою шию і кашлянув. Тоді блідо усміхнувся. І поступово, потроху напруження почало покидати його…
— Я сам упустив у себе цей страх… страх знову опинитися у чужій волі, зв’язаним і безборонним. Кому, як не мені, його виганяти?
Я всадовив його у фотель і приніс склянку води. Незвично було послуговуватися тільки однією рукою. А я бачив калік без двох рук…
— Ти справді вважаєш, що людина залишається людиною незалежно від стану, походження і роду занять? — повернув він до мене голубувато-білі, як у всіх рудих, білки́.
«І що ти на це?»
— Окрім деяких екземплярів, яких людьми назвати тяжко…
— Ти маєш на увазі свого Фонся?
Він уже доволі рівно дихав, тому я мав змогу відійти до вікна.
Церква Святої Анни збирала парафіян до вечірньої. Невже цей день нарешті підходить до свого завершення?
— Я маю на увазі себе. Ти так і не дорозповів, яку справу допоміг вирішити нашому директорові поліції?
Це мало його відволікти.
— Це я так довго розказую… Отже, Михайло. Він вертався тоді додому з Бродів, і дорогою щось із ним трапилося. Він не розумів що, і…