Ми гостювали в Ленiнградi чудесної ленiнградської весни, коли привiтно усмiхалось сонце, зеленiли дерева, ленiнградки ходили своїми широкими й просторими вулицями з букетами конвалiй, i перламутрилися ленiнградськi ночi...
I щодня ленiнградки мили свої вулицi.
I не обливали вас...
Попервах, маючи все-таки деякий життєвий досвiд, я, побачивши ленiнградку iз шлангом в
руках, зразу вдарив швиденько на той бiк вулицi, незважаючи навiть на те, що не було напису:
"Переходити тут!"
Дома, коли тебе обiллють замiсть тротуару, то ти знаєш, де сушитися, а в гостях незручно
мокрою куркою ходити.
Перейшов i дивлюсь, що ж воно буде?
I що ж ви гадаєте: проходять ленiнградцi повз той страшний шланг, i нiхто не обтрушується, нiхто обличчя не витирає, i навiть нiхто не пiдстрибує, щоб лись на черевиках урятувати.
Тодi й я ризикнув. Знову перейшов вулицею i поволеньки, не поспiшаючи, попрямував прямо на
шланг.
Iду, а сам собi думаю: "Ну, - думаю, - доведеться, мабуть, пiдскочити та: "Ух! Ух!" - вродi як
колись у Псьол з водяного млина пiрнав".
Нiчого подiбного.
Пiдiйшов до шланга, ленiнградка пальцем припинила струм, сказала "будь ласка", i я собi пройшов сухий, як порох!
Я хочу попередити, що те, про що я говорив i далi говоритиму, я роблю од щирого серця, говорив i говоритиму, як про непреложнi факти, самi по собi факти. Нiкого я не мав i не маю на думцi нi з ким порiвнювати...
Ленiнградки- красивi.
Це зовсiм не значить, що по iнших наших прекрасних мiстах i мiстечках, селах i селищах жiнки
некрасивi.
Скрiзь нашi жiнки красивi! Скрiзь-скрiзь! Але, невважаючи на це, ленiнградки красивi!
Викрутився чи нi?
Вони красивi зовнiшньо: стрункi i голубоокi, привiтнi і чепурно одягненi...
Але ще красивiшi вони красою внутрiшньою. Красою жiнки-героїнi, що пережила страшнi, невимовне жахнi роки нечуваної блокади, пережила, перенесла i перемогла разом iз своїм батьком, братом, чоловiком, разом iз своїм бойовим другом - Червоної Армiї воїном.
Не може не свiтитися цей героїзм в її променистих очах, не може вистраждана нею перемога не
пiдносити гордовито її нiжно-струнку фiгуру...
Не може ленiнградка бути некрасивою i зовнiшньо, i внутрiшньо.
I ленiнградка - красива.
Це - взагалi...
А оце - зосiбно.
Тролейбус...
Тролейбуси в Ленiнградi новенькi, чистенькi, лiтають ленiнградськими вулицями прудко.
Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловiки.
I все якось вони так у тролейбусi розташовуються, що заповнюють передню частину машини.
"В чiм рiч?" - думаю собi.
Додивився-таки.
Ну на який тролейбус не глянеш - водiй (шофер) обов'язково молода i до того гарна дiвчина.
Ну й зрозумiло, що пасажири переважно чоловiки i всi товпляться наперед.
Самому теж довелося у тролейбуснi пасажири пошитися.
Не можна витримать!
Та де ж витримати, коли спереду сидить водiй, як квiтка, кабiна уквiтчана конвалiями, черемхою, тюльпанами, - їдеш, як у казцi...
Ай дай ленiнградцi!
Ну, ясно, що при такiй органiзацiї тролейбусного руху мiсячний план перевозок пасажирiв
виконується за пiвтора дня.
А що робиться, як зiрветься оте тролейбусне колiщатко, ролик отой з дроту?!
Ви б побачили!
Всi пасажири стрiмголов кидаються того ролика до дроту пристроїти один поперед одного.
А водiй стоїть, посмiхається:
- Не всi разом, громадяни! Дайте он тому блондиновi, хай вiн! Iншим разом як зiскочить, тодi ви
пристроїте!
Блондин - сам не свiй. Лице щасливе, посмiхається, i вже так пристроює того ролика, так
пристроює: одно око на роликовi, а друге на водiєвi...
Менi так нi разу й не пощастило ролика пристроїти: молодшi затирають.
Ленiнградська жiнка...
Хай буде щаслива, хай буде весела ленiнградська жiнка пiсля всього пережитого.
Хай виростуть її немовлята, що їх так багато ми бачили по ленiнградських садках, парках i скверах.
На її втiху i на ще бiльшу славу її города, города-героя!
- Ми любимо свiй город, дуже любимо, - сказала менi ленiнградка.
- Я бачу це, пересвiдчився в цьому, - одказав я їй..
- I що ви на це скажете? - запитала вона.
- Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не Ленiнград!
Герої города-героя
Ленiнград - город-герой.
Як це розумiти?
Чи може бути так, що от стоїть собi город, стоїть вiками, i раптом - в найтрагiчнiшi часи свого
буття - вiн, город, сам собою робить героїчний подвиг, достойний Золотої Зiрки Героя...
Очевидно, що так бути не може.
Славою героя вiнчають свiй город люди.