— О ні, не варто турбуватися! Якщо Агнеса не хоче...
Дівчина зіщулилася. Тео повільно розвернувся до неї. Чому він відсилає саме її, а не якогось служника? Що задумав? Він здавався нетерплячим і роздратованим, наче не чекав, що в будинку буде ще хтось із родини. Певно, він не знає, що Беата також лишилася вдома... В темно-карих очах Тео промайнула злість. Агнеса зітхнула: чи їй не знати, яким небезпечним може бути черговий вибух його люті. Хай що там вона собі думала, а доведеться їхати з його братом. Так треба. І вона не посміє о слухатися.
— Ні, Едварде, я поїду охоче...— покірно відповіла вона й опустила очі.— Я покажу вам Леобург.
Інша реальність.
Данило не розумів до кінця значення цих слів до того, як переступив поріг свого будинку «по той бік». Від Романівки не залишилося й сліду, і тепер «замок» цілком гармонійно вписувався в оточення подібних йому розкішних будинків, обриси яких бовваніли за огорожею. На табличці над центральним входом виднівся родовий герб власників — щит з підковою і хрестом. Усе у дворі було витончене й доглянуте — і стрижені галявини, і зелена огорожа вздовж гравійної доріжки, що вела до воріт, і фонтан — лев, що сидить на трьох кам’яних шестернях. Нічого зайвого, нічого надмірного. Єдине, що залишалося як раніше,— це відчуття від самого будинку. В ньому так само було щось величне й зловісне водночас.
Данило чекав на Агнесу. Дівчина зупинилася біля вікна, натягуючи тонкі білі рукавички, потім вийшла й швидким кроком попрямувала до воріт. Вона кинула на Данила короткий погляд, і він слухняно рушив за нею. Все, що відбувалося тут, здавалося настільки нереальним, що він, на диво, не відчував жодної незручності від спілкування зі своїми новими знайомими. Тео й Агнеса, вочевидь, щось запідозрили, але його все одно переповнювало відчуття незрозумілої ейфорії. Він опинився в місці, куди немає доступу простим смертним, ніби прокинувся у власному сні. Тут усе здавалося можливим — він з легкістю говорив німецькою, носив дивний одяг, спілкувався з людьми, які були майже копією його друзів, і вони сприймали його за свого! Він почувався володарем унікальної сили й нічого не боявся, навіть обіцяної зустрічі з поліцією.
Вони з Агнесою вийшли з воріт і опинилися на вузькій брукованій вулиці. Схоже, нещодавно пройшов дощ, у повітрі відчувалася свіжість, а вздовж тротуару мчали веселі струмочки. Над зубчастими вежами будинку пропливали клапті хмар, нереально білих на тлі глибокого синього неба. Біля воріт, крізь які близько тижня тому вони з Федею вперше увійшли на подвір’я, стояв білий екіпаж з відкритим верхом, запряжений парою сірих у яблуко коней. Дивно. Після всіх цих розмов про водомобілі він очікував чогось значно технологічнішого.
Позаду почулися кроки. На протилежному тротуарі, помітивши Агнесу, зупинився й торкнувся пальцями циліндра темношкірий чоловік.
— Добрий день, господин Нгуайе[13]! — промовила дівчина з кумедним акцентом і всміхнулася куточком рота.
Стоп. Російською? Але як же...
Задивившись на знайомого Агнеси, який пішов, погойдуючи тростинкою, Данило навіть не помітив, як молодий засмаглий візник із закрученим пишним чубом відчинив дверцята екіпажа й допоміг його супутниці сісти. Данило вмостився на сидінні. Фурман скочив на передок, клацнув батогом, і коляса рушила з місця.
Будинки з крученими кам’яними балкончиками, гостроверхими дахами й химерами на карнизах пролітали повз, переплітаючись у вигадливий візерунок. Ляскання крил голубів, далекий бій дзвонів, пихкання парою чорних автомобілів — звуки зливалися в особливу музику, різкувату, проте дивовижну симфонію, так ніби місто навколо співало. Високо в небі над ними пролетів дивний апарат, схожий на великий велосипед з широкими механічними крилами. Причеплений ззаду мотор випускав іскри й дим, і машина, здавалося, мала ось-ось упасти — водій судомно вчепився в кермо. Данило, витріщивши очі, стежив за ним.
— Літоциклетка.
Від нових вражень Данило й забув, що навпроти хтось сидить. Агнесин голос, такий схожий на голос Джекі, змусив його підскочити на місці. Дівчина пильно спостерігала за ним увесь цей час. Не варто випускати її з поля зору!
— Цікавий пристрій,— сказав він німецькою і напружено всміхнувся.— І багато так літають?
— Конечно, нет[14],— Агнеса, на його подив, відповіла російською і провадила: — Це Оз Гуровіц. Він працює над створенням швидкісного повітряного транспорту.
Данило невпевнено кивнув, згадуючи, як пропливав над будинком дирижабль з миготливими вогниками на борту. На такому справді швидкісні перегони не влаштуєш. Літоциклетка знову виринула з-за даху, сонячне проміння зблиснуло на круглих окулярах пілота. Данило ледве не скрутив в’язи, спостерігаючи за ним.
Агнеса перевела погляд на його руки.
— Едварде, ви ж начебто схопилися за розпечений важіль перед вибухом. Але я не бачу опіків.
От халепа! Чомусь про опіки й інші травми, які мали залишитися у його двійника після вибуху, він і не подумав! Данило звів брови й уже збирався видати чергову вигадку, але Агнеса випередила його:
— Тео був на площі на вашій демонстрації. Він бачив усе, що відбувалося до вибуху. А потім почалася паніка, й він не зміг вас знайти ані серед постраждалих у лікарні, ані серед тих, кого опитувала поліція. І раптом ви з’являєтесь у будинку, ніби нічого й не сталося! Як це можливо?
Данило зітхнув.
— Я отямився вже в ліжку. Мене підібрали якісь люди,— невпевнено почав він.— Я не знаю, що бачив Тео, бо нічого не пам’ятаю. Можливо, відкинуло вибуховою хвилею. Зараз зі мною все гаразд.
Почувся віддалений гуркіт, він наближався, й Данило знову задер голову. З арки між двома будівлями раптово вилетів потяг. Точніше, потягом це можна було назвати лише умовно, та й пересувався він не по рейках, а під ними. Радше це було схоже на різновид метро — невелика кабіна машиніста, овіяна парою, позаду якої тряслися кілька маленьких вагончиків з пасажирами. Здається, Данило десь читав про такий транспорт — за старих часів він називався монорельсом. «Потяг» стрімко промайнув між будинків і зник з очей.
Данило помітив, що Агнеса крадькома роздивляється його, вочевидь, чекаючи продовження розмови, але тільки-но він обернувся, до неї, дівчина відвернулася. Вітерець грав неслухняним чорним кучериком, який вибився з її зачіски. Білі квіти на ширококрисому капелюшку ледь помітно тремтіли в такт руху. Екіпаж викотився на широку прямокутну площу, де височів величний готичний собор. Гострий різьблений шпиль, здавалося, проколював холодну синь і губився вгорі, й тільки птахи бачили його верхівку. Темні стрілчасті вікна будівлі заповнювали вітражі.
— Михайлівська площа,— тихо сказала дівчина, роздивляючись скульптуру янгола над входом до собору.— Ми в самому центрі, і звідси, як бачите, зовсім близько до нашого будинку.
Данило мигцем оглянув пейзаж. Крамниця валіз, цукерня, магазинчик незрозумілих приладів, ресторан «Жорж» і кілька столиків під парасольками на літній веранді. За чашкою чаю сидів хлопець, задумливо втупившись в екран якогось чотирикутного пристрою. Данило придивився. Хлопець опустив важіль, і на екран з дзижчанням виповз інший аркуш. Механічна... книга? Екіпаж летів далі, й розгледіти уважніше не вийшло.
Біля закладів стояли запряжені кіньми екіпажі, а де-не-де вздовж тротуарів рухалися маленькі чорні автомобілі з опуклими фарами на тонких колесах зі спицями, як у велосипедів, і трубами, що пахкали парою. Тут усе їздить на паровій тязі, чи що? Один з паромобілів обігнав їх, заскочивши колесами на тротуар, і водій обурено просигналив. Колясу обдало густою сумішшю пари й вугільного диму. Все це скидалося на звичайну площу якого-небудь старого міста в Європі, якби не циліндри й ширококрисі капелюшки на головах перехожих і фраки, тростини, корсети й довгі брижаті спідниці. Також помітна була любов леобуржців до всякого роду хронометрів, барометрів й інших вимірювальних приладів, збільшувальних лінз і моноклів на тонких ланцюжках. Але за всієї химерності міста, яке оточувало Данила, впадало в око інше. Всі вивіски тут були... російською мовою. Назви вулиць і номери будинків були написані, схоже, зовсім нещодавно, згори німецького готичного шрифту, ніби хтось за один день «переклав» усе місто іншою мовою. Над рестораном висів широкий транспарант: «Жить в Леобурге — гордость и честь!»[15]