А ще на цій площі Данило вперше побачив леобурзьких поліціянтів. Вони були в чорній формі з білосніжними еполетами, на голові мали капелюхи з білою стрічкою, а пересувалися на двоколісних мотокатах, височіючи над натовпом, як в’язничні наглядачі. Люди минали їх, не піднімаючи поглядів, і щоразу прискорювали крок. Навіть Агнеса відводила очі, коли їхня коляса пролітала повз двоколісного поліціянта.
Данило вже збирався запитати в Агнеси з приводу вивісок, але його увагу відвернув високий аристократ, за яким по тротуару перевальцем дибав механічний пес. Точніше, він був би схожий на пса, якби мав голову. До спини дивного пристрою кріпився портфель.
— А який зараз рік? — раптом запитав Данило, впіймавши пильний погляд Агнеси.
— Сім тисяч п’ятсот двадцять шостий,— здивовано відповіла вона.— Ви навіть цього не пам’ятаєте?!
Ого! Отже, вони живуть за іншим календарем. Здається, за візантійським. Але чому?! І взагалі, чому цивілізація тут розвивається так повільно й дивно? Де електрика, інтернет, Ілон Маск із його ракетами? Чому Агнеса й Тео такі схожі на Джекі й Федю? Та не просто схожі — вони ніби розлучені в дитинстві близнюки! Данило почухав потилицю. Оскільки він не марить і не спить, то має бути якесь логічне пояснення...
Повз них з ревом пронеслося щось схоже на сосиску, яка пихкала парою. Їхній візник привітно махнув рукою водієві.
Так. Згадаємо про логічне пояснення.
— На жаль, я нічого не пам’ятаю,— знизав плечима Данило.— Забув, наприклад, що таке водомобіль.
— А ви так вірили в цей винахід, витратили стільки коштів,— зітхнула Агнеса і, помітивши його спантеличений вигляд, швидко пояснила: — Це новий різновид автоматичного екіпажа. Схожий на паромобіль, але вода використовується як паливо.
Данило кивнув, хоча насправді не зрозумів. Здається, він чув щось таке по телевізору... Автомобілі на воді, точніше, на водні... Невже тут теж вигадали щось таке?
— На першому випробуванні все минулося добре. А під час показового пробігу екіпаж вибухнув.
Коляса звернула в темний вузький провулок, колеса загуркотіли по бруківці.
— І цей... водомобіль... винайшов я?
Агнеса глузливо посміхнулася.
— Ні, ви заплатили тому, хто його винайшов.
Данило гмикнув. Хоч десь можна побути багатим і знаменитим.
— Це тому диваку на літоциклетці? Чи тут є й інші винахідники?
— Леобург — місто вчених,— золотаво-зелені очі Агнеси здивовано розширилися.— Ми постачаємо винаходи до багатьох країн, це головна стаття нашого бюджету. Весь світ ступає по наших слідах.
Данило кивнув. Мова Агнеси, коли вона заговорила про власне місто, стала схожою на лозунги з плакатів. Хоча тепер Данило зрозумів, чому місцеві говорили німецькою — колись уся європейська наука використовувала цю мову. Але чому Леобург так стрімко русифікувався — оце питання.
Екіпаж вилетів з темного провулку на світло, й Данило вражено похитав головою: занедбана річка Білка дивовижно змінилася — з’явилися красиві кам’яні балюстради, мармурові леви, що зажурено дивляться в воду, зникли непролазні хащі очерету. Агнеса обернулася й щось сказала візникові, той пригальмував і зупинився.
— Це Яблунева набережна,— Агнеса вказала віялом уперед.— Тут не пускають екіпажі, тому пройдемося пішки.
Данило кивнув, гарячково намагаючись пригадати, чи потрібно пропонувати дамі руку. Обличчя дівчини залишалося сумним і відчуженим, вона попрямувала тротуаром, не чекаючи на супутника.
Яблунева набережна вабила алеєю розлогих яблунь, з рядом крамничок біля води. Над аркою входу на набережну висів транспарант, що не гармоніював з навколишнім пейзажем: «Великому городу — великое будущее![16]» Річкою повільно пливли довгасті човни, схожі на гондоли. З ледь чутним плескотом човни ковзали вздовж набережної, як велетенські качки, тільки злітали срібні бризки, коли автоматичні весла здіймалися та знову занурювалися у воду.
В небі знову щось задиркотіло, але хмари приховали чергове летюче видиво з очей. Данило підійшов до парового автомобіля, що запаркувався неподалік, торкнувся його теплої гладенького боку, зазирнув на подення. Купа труб, дивний запах хімії. Схоже, паровий двигун розташовувався позаду, як у 911-му «порші». Агнеса зупинилася поруч з Данилом і невдоволено стиснула вуста. З крамнички харчів на розі вискочив огрядний пан і побіг до них, мало не загубивши циліндра. Схоже, Данило злякав господаря увагою. Хлопець кивнув йому на знак вітання й відійшов від машини.
Вони з Агнесою повільно йшли вздовж річки.
— Знаєте, в мене таке відчуття, ніби я народився вчора,— зізнався Данило.— Мене все дивує. Навіть розмаїття імен і назв.
— О, це цілком зрозуміло! — слабко всміхнулася Агнеса.— Приїжджі зазвичай дивуються. Адже хто тут тільки не живе! За кордоном наше місто називають «Останньою обителлю бунтарства».
Данило обернув голову.
— Винахідники, бунтівники... Цікава публіка.
— Леобург створений ними,— пояснила Агнеса.— Наше місто дуже молоде, йому трохи більше тридцяти років. Сюди, на вільну територію, з’їжджаються ті, кому тісно у своїх країнах.
— А в якій країні було тісно нашій родині?
Данило зауважив тінь, що пролетіла обличчям дівчини; Агнеса трохи відхилилася від нього.
— Наша родина походить з Малопольського Князівства. Проте це не має значення. Яблонські — леобурзька сім’я. Я народилася тут, це моя батьківщина, це місто будував мій батько. Ми — корінні леобуржці.
Данило раптом відчув, як стіна між ними стала ще відчутнішою. Агнеса чомусь уперто не хотіла визнавати його членом своєї родини.
— А я? Адже я ваш родич. Я теж леобуржець? — усміхнувся Данило.
— Безсумнівно, вам би дуже хотілося ним стати,— з презирством посміхнулася Агнеса й нервово смикнула срібну брошку у формі лева.— Ще б пак.
Вираз її обличчя Данилові геть не сподобався. Агнеса дивилася на нього, як на дощового черв’яка, що виповз на дорогу.
— Така людина, як ви, ніколи не стане леобуржцем,— провадила вона.
Данило звів брови. Он як? Схоже, Едвард — ще той тип... Чи Агнеса чомусь навмисно хоче його принизити? Данило відчув, як усередині закипає злість.
— Я б не радив вам розмовляти зі мною таким тоном. Цілком можливо, я робив якісь прикрі вчинки й чимось вас образив, проте не забувайте, що я нічого про це не пам’ятаю! Отже, чому ви заслуговуєте на це почесне звання, а я — ні?
Золотисті іскри в зелених очах Агнеси гнівно спалахнули, на блідих щоках розлився рум’янець.
— Шкода, що ви нічого не розумієте. Але ані ви, ані ваш брат, ані ваш батько нічого не зробили для нашого міста. Ви повернулися зовсім нещодавно й вже маєте те, про що більш гідні люди тільки мріяти можуть! — гірко сказала вона.— Проте ваші гроші та зв’язки навряд чи вам допоможуть. І навіть після нашого з Тео весілля ви ні на йоту не наблизитеся до звання леобуржця, хоча й народилися тут!
Данило здивовано насупився: його охопило почуття гидливого подиву, спричинене навіть не її різкими словами, а тим фактом, що Агнеса заручена з власним братом. Нехай і двоюрідним. Що за середньовічні порядки панують у цьому місті?!
— Ви — наречена Тео? Так, стривайте,— Данило видихнув, намагаючись упорядкувати те, про що дізнався.— Ми з Тео — брати. Ви — наша кузина. Як ви можете стати його дружиною?
— А що вас дивує? — з презирством скривилася Агнеса.— Такі шлюби не рідкість. Зрештою, це було бажання вашого батька, яке ви підтримали!
— Чому?
— Тому що... тому що жити в Леобурзі — велика честь!
Агнеса розвернулася й цим дала зрозуміти, що розмову закінчено. Вона попростувала далі Яблуневою набережною. Данило шумно видихнув і рушив слідом. Очам відкрилася затишна квадратна площа, в центрі якої височіла біла будівля з зубчастою вежею посередині. На тонкому шпилі майорів синьо-білий прапор зі знайомим Данилові срібним левом з колбою в лапах.