— Іван Дмитрович показав мені її пів року тому,— сказала Джекі та присіла на краєчок дивана поруч з Данилом.— Мене теж здивувало, що вона видається старовинною. До речі, він називав це «феротипом», а не фотографією.
— Ну, це не дивина,— Федя почухав потилицю.— Він міг сфотографуватися в якійсь антикварній крамниці. Або на фестивалі субкультур.
— А що тоді «Леобург» по-твоєму? — в’їдливо посміхнулася Джекі.— Назва крамниці?
Вони втрьох втупилися в дивовижний герб. Ні, все-таки це схоже на місто. Тільки де воно? В Нижній Саксонії? Або під Віднем? Чи дійсно десь у паралельному світі? Невже і Данило, і його дядько примудрилися побувати там? У Феді вже злипалися очі, тому всі ці питання зараз не здавалися такими вже дивними.
— Леобург,— задумливо вимовив Данило.— Чому тоді напис кирилицею? До речі, вони теж говорили російською, але з жахливим акцентом.
— Ich weiss nicht[10],— раптом промовила Джекі, й Данило помітно здригнувся.— Але Іван Дмитрович казав, якщо німецьку я не подужаю, то нестрашно, бо вона мене обов’язково зрозуміє.
— Вона?
— Мабуть, Агнеса, яку ти бачив,— тихо відповіла Джекі.— Я відмовилася від експериментів, але він хотів, щоб ми зустрілися. Він ніколи більше не заводив про це мову, проте я поцупила у нього підручник з німецької. Аби було за чим гаяти час вечорами.
Федя вже не розумів, про що йдеться, тому позіхнув і насилу підвівся з м’якого крісла.
— Ну, все. На сьогодні з мене досить цього вашого фентезі. Я спати.
Він поплентався нагору, сяк-так почистив зуби і потім з насолодою розтягнувся на прохолодних простирадлах...
Щось шаруділо.
Федя вмить розплющив очі, серце шалено калатало в грудях. У кутку щось майнуло, блиснуло світло, і з темряви виринуло потворне зморшкувате обличчя. Від жаху Федя не міг поворухнутися. У темряві поступово почали проступати непевні обриси — білий туман, складки одягу... Істота знову зашаруділа, проте й не думала зникати — навпаки, раптово посунула просто на нього.
Федя мало не оглухнув від власного крику і стрімголов кинувся з кімнати.
Немає того Леобурга й паралельного світу. Данило просто бачив привидів цього клятого будинку.
— Обличчя над столом, кажеш? Літало?
Данило присунув склянку води ближче до друга. Похмурий блідий Федя тільки скривився.
— Ти мені ще валер’янки накрапай! — він клацнув запальничкою, розпалюючи цигарку.
— Валер’янки немає, але в барі бачив коньяк.
— Це вже краще. І, будь ласка, тихіше, бо ота прокинеться...
— «Ота» вже прокинулася. Не треба було так верещати,— Джекі сонно потерла очі й сіла з іншого боку столу.— Чого ж вам усім не спиться, га?
— Федя бачив привида.
Данило подивився на неї максимально серйозно. Дівчина вигнула брови від подиву, яскраво-зелений хвилястий вихор упав на чоло. Вона помовчала, а потім розреготалася.
— Ой... Вибач, Даниле!
— Та я тут до чого. Онде у нас потерпілий.
— Ой блін,— вона затулила обличчя руками, намагаючись заспокоїтися.— Ну, чому тільки я в цьому будинку нічого не бачу і не чую, Федоре?
Федя пустив дим крізь ніздрі. Його очі загрозливо потемніли й почали наливалися люттю. Майже як у того психа з... з Леобурга?
— Треба оголошення написати, що за «Федора» засуджують до...
— Це, звісно, дивно,— урвав його Данило.— Але ж сам казав, що привид у замку — це круто, туристи повалять, усе таке. Мені здавалося, ти їх не боїшся.
— Як можна боятися того, чого не існує? — роздратовано пробурчав його Друг.— Але я справді не знаю, як це пояснити. Було — і зникло. Як у кіно. Я спочатку навіть не знав, що робити.
— В будь-якій незрозумілій ситуації з вереском ховайся в шафу! — втулила Джекі та схилила голову набік, роздивляючись наїжаченого очевидця «надприродного явища».— А пояснення просте — треба менше пити.
— Де у неї вимикається звук, га? — загарчав Федя й підвівся з-за столу.— Чи ця функція в андроїдів не передбачена?
В цей час із їдальні пролунало п’ять глухих ударів. Озвався старовинний годинник з позолоченим циферблатом. Федя помітно здригнувся, дівчина знову порснула сміхом. Так, цих двох час розводити по кутках!
— Джекі, йди спати. Обіцяю, більше ніхто не кричатиме,— промовив Данило.
— Сумніваюся,— вона глузливо посміхнулася до його друга.— Я на роботу. До речі, можу прилаштувати на нічну зміну оцього, щоб не верещав на всю хату Звертайся!
Джекі випурхнула з їдальні, перш ніж хтось устиг відповісти. Федя провів її важким поглядом і зі стукотом поставив склянку на місце.
— Піду попишу, коли вже сон скасовується,— заявив він.— А, ще. Ти ж пам’ятаєш про Трегубова?
Данило наморщив лоба. Це хто?
— Ну, зелена ввечері казала, що приїде якийсь чувак. Слід буде розпитати в нього про всіх цих двійників, фотку з Леобурга і привидів.
А й справді! Якщо ця людина працювала з дядьком і знає, що конкретно той вивчав, бесіда вийде дуже цікавою! Федя пішов, а Данило ще довго сидів у їдальні в роздумах.
Данило зазвичай уявляв фізиків розпатланими і з божевільним блиском в очах — напевно, через портрет Ейнштейна у класі на стіні. Але темночубий чоловік навпроти був більше схожий на керівника міжнародної корпорації — дорогий костюм, дібрана в тон краватка, золоті шпоньки. Шпоньки! Хто нині їх носить?! Гість ідеально вписувався в аристократичний інтер’єр «палацу», ніби він спеціально вдягнувся до цього візиту. «Ігор Андрійович Трегубов» свідчила його візитівка.
— Ви працювали з моїм дядьком?
— Іван Дмитрович мав контракт з нашою лабораторією,— гість кивнув.— Ми закуповували в нього обладнання. Його зацікавив мій проект у галузі альтернативної енергетики.
— Ви що-небудь знаєте про його дослідження? — обережно запитав Данило.
— Транслокальність? Так, він багато про це розповідав. Але, щиро кажучи, все це більше схоже на байки.
Прозоро-блакитні очі Трегубова трохи лякали — вони не видавали жодної емоції. Данило кинув швидкий погляд на Федю. Той, підперши голову кулаком, роздивлявся гостя з погано прихованою недовірою. Хай там як, а брехунів і пройдисвітів Федя розрізняв уже на другій хвилині розмови, тож його раптова підозрілість насторожувала.
— Вас, напевно, дивує, навіщо я приїхав? — гість уловив погляд Феді й стрепенувся.— Буквально вчора дізнався, що Іван Дмитрович загинув...
— Зник безвісти,— машинально поправив Данило.
— Так, вибачте. Хотів висловити співчуття.
— Дякую.
— Шкода, він був цікавою людиною. Я навіть заздрив його ентузіазму. Взяти хоч цей будинок,— він обвів поглядом вітальню.— Не думав, що цей смітник може когось зацікавити, а ваш дядько відремонтував його! Але ж ви знаєте, що цей маєток вважається лихим місцем?
— Та ну? — звів брови Данило.— А я планую відкрити тут готель.
— Справа, звісно, ваша. Але ви хіба не помічали, як на всякого, хто виходить звідси, реагують місцеві?
Федя обернувся до Данила. За три дні вони прогулювалися селом тільки раз, але ставлення до них було, м’яко кажучи, не дуже доброзичливим.
— Певно, це через історію з хлопцем, що «заблукав у часі»,— Трегубов позначив пальцями лапки.— А ще до того зникла якась іноземка. Я не заглиблювався в деталі, але, здається, саме тому тут оселився ваш дядько.
Історія, яку далі розповів їхній гість, ще кілька днів тому здалася б Данилові справжньою нісенітницею і породженням хворої уяви. Проте сьогодні він слухав її з цікавістю й напругою, намагаючись намацати хоч якесь логічне пояснення тому, що бачив сам. Багато років, розповідав Трегубов, «палац» у Романівці стояв занедбаний — вікна забиті, сад захаращений, і якщо сюди хтось і вдирався, то хіба що безхатьки. Якось селом пролетіла чутка, що в будинку зникла іноземна туристка. Згодом про історію почали забувати, аж от місцевий хлопець у пошуках металобрухту вліз до будинку і теж зник. Приятелі кілька днів намагалися його розшукати, вважаючи, що той провалився до підвалу. Старі подейкували, що «палац» глитнув його, але хлопець раптово повернувся і розповідав суцільну маячню про дирижаблі, пані в гарних сукнях і незвичайне місто. І про те, що якась дівчина, янгол, як він вважав, перевела його назад у наш світ. Природно, ніхто йому не повірив, а приятелі кепкували з нього. Проте відтоді він буквально оселився в будинку, сподіваючись знову потрапити до загадкового міста. Дівчина-янгол так і не з’явилася, все скінчилося тим, що бідолаху забрали до психлікарні. Його історію в розділі курйозів надрукувала районна газета — так про цю подію дізнався Іван Левченко.