Коли Трегубов закінчив, у кімнаті запанувала незвична тиша, ніби досі його голос супроводжувало химерне відлуння, яке врешті стихло.
— І де зараз цей хлопець? — упоравшись із сухістю в роті, запитав Данило.
— З’їхав з глузду й помер, така прикрість,— байдуже зауважив візитер, оглядаючи вітальню.
— Ага,— кивнув Федя.— З ким не буває.
— Деталей не знаю, здається, після курсу лікування його відпустили додому, а там він переплутав вікно з виходом у паралельний світ.
— Отже, вже двоє...— пробурмотів Данило.— А чого дядька взагалі зацікавила ця історія? Хіба мало альтернативно-обдарованих розповідає всіляку фігню?
— Я думав приблизно так само,— розвів руками Трегубов.— Але пан Левченко казав, що вже стикався з таким явищем. Він багато подорожував, напевно, ви знаєте про це? Так от, улюбленим його місцем була південно-західна Африка. Він їздив туди невипадково. Саме там ваш дядько, за його словами, уперше зіткнувся з просторово-часовими викривленнями й порталами в іншу реальність. Він стверджував, що бачив, як люди розчинялися в повітрі. І поверталися знов за якийсь час. Цих людей він називав шаманами. Історія того хлопця тільки підказала, що таке явище спостерігається в нього під боком.
— І ви в це вірите? — здивувався Федя.— Ви ж начебто фізик. Матерія сама по собі розчиняється у повітрі?.. Якась єресь.
— Мене його розповіді не переконали, але, знаєте, Джордано Бруно теж якось ніс таку, на думку інквізиторів, «єресь». Я не хотів би бути схожим на них,— Трегубов поправив дорогий годинник на зап’ястку.
Невже все, що бачив Данило, може бути правдою, невивченим фізичним феноменом? Але чому тоді плями в повітрі не бачать інші? І куди подівся портал? Данило знемагав від цікавості й хотів дізнатися про транслокальність якнайбільше, але одразу розкривати карти перед незнайомим типом не хотілося.
— А ви самі брали участь у дослідах мого дядька?
В прозоро-блакитних очах гостя спалахнули іскри, немов він очікував цього питання.
— Звісно, ні. Це не моя сфера інтересів. Та я й не міг, на думку пана Левченка,— посміхнувся він.— Ваш дядько називав себе транслокалом і стверджував, що чутливий до відкриття порталів. Таких людей, на його думку, не так багато на світі. Тому я, як інші, жодного виходу в паралельний світ не бачив і самостійно потрапити туди не міг. Він вважав, що порталом можна керувати, але як саме — я й гадки не маю. Я розповів вам усе, що знаю. Так, я читав тези його статей. Але не можу ані підтвердити, ані спростувати його відкриття, бо не бував у світі, який він описував. Я не бачив жодного переконливого доказу існування Леобурга.
Данило здригнувся. Отже, рамка з феротипом дійсно звідти. І, здається, він власною персоною побував «по той бік». І це означає, що він має такий дар. Можливо, дядько знав про це і саме тому заповів йому будинок? Данило похитав головою. На лобі проступив піт, а в шлунку неприємно похололо. Якась маячня. Як же йому хотілося вірити, що його дядько — просто трохи дивакуватий любитель інопланетян!
Трегубов випив філіжанку кави і захотів подивитися колишню кімнату Івана Дмитровича. Втім, погляд його залишався байдужим: він мляво оглянув стоси книжок і погладив блискучу поверхню котла.
Цієї миті у дворі щось вибухнуло. В будинку задзеленчали шибки. Данило з Федею перезирнулися.
— Я подивлюся,— першим отямився Федя і вибіг з кімнати.
Трегубов підійшов до вікна.
— Напевно, хлопці кинули щось через паркан,— сказав він Данилові.— Взагалі, це небезпечно. Можуть кинути ще. Я б не радив вашому другові там стояти.
Данило визирнув у вікно. Федя, вперши руки в боки, роздивлявся розкидані по всьому двору дрова, які раніше акуратною пірамідкою лежали біля стайні.
Данило помчав униз. За кілька секунд він уже стояв поруч з другом, роздивляючись невеселу картину. Десь за парканом почувся гучний глузливий сміх.
— Пацанва розважається, хто же ще...— констатував він.
У цей момент Федя круто обернувся.
— А де Трегубов?
— Ну-у...— Данило й не відразу здогадався, чому витягнулося і зблідло обличчя його друга.
Вони не змовляючись кинулися в кімнату дядька. Гість сидів за столом і роздивлявся компас.
— Мабуть, я піду,— пробурмотів він.— Усього найкращого.
Він мляво всміхнувся і вийшов з кімнати. Данило провів візитера до воріт. Потім зони розпрощалися, Трегубов сів у автівку й поїхав.
— Хух,— Данило закинув руки за голову і дивився, як за автом здіймається курява.— І що ти про все це думаєш?
— Що ти даремно залишив його самого в дядьковій кімнаті,— Федя насупився, поміж бровами з’явилися дві зморшки.— Якого дідька ти побіг за мною, Даню?!
— Не знаю,— Данило знизав плечима.— Він так сказав... що можуть кинути ще. Вікно не відчиняється, а я хотів попередити, щоб ти не стовбичив посеред двору.
Його друг роздратовано закотив очі.
— Що далі, то менше мені тут подобається. Спочатку та тітка з червоними губами. Потім — незрозуміла зеленоголова. Твоя галюцинація. Мій привид. Тепер ще цей... Пробзділось шось у Дацькому князівстві... Знаєш, я передумав щодо готелю. Я б на твоєму місці оформив папери і продав цей будинок до біса.
Данило невпевнено кивнув. Усе справді здавалося дуже дивним. Тільки одна думка не давала йому спокою. І Федя, схоже, помітив це і спрямував на нього пильний погляд.
— Навіть не думай, Даню...
— Він досі там! Дядько не в Африці, а в Леобурзі, розумієш? Я думаю, він чомусь не може повернутися додому.
Його друг вражено роззявив рота.
— Ні! Стоп!
— Коли я вирішив показати вам портал, його вже не було! Просто зник! Уявляєш, що відчуває людина, яка замкнена в чужій реальності? А якби я не потрапив додому? Він цілком міг застрягти там, а я, може, єдина на світі людина, здатна повернути його назад!
Федя схопився за голову.
— О Боже мій. Годі. Не хочу слухати цю маячню. Ходімо краще бігати, стрибати, гойдатися, що ти там зазвичай уранці робиш.
Федя розвернувся і пішов у будинок. Ну, чому ж він не розуміє очевидного?!
— Та ти ж чув Трегубова? — Данило вирушив за ним слідом.— Більшість людей не бачить портал. А я бачу! Хто ще може йому допомогти?
— Нео, ти обраний,— пробурмотів на ходу Федя.
— Це мій дядько, мій родич,— вибухнув Данило.— І я не хочу тупо оформлювати на себе будинок людини, яку навіть не спробував урятувати!
— Це самообман,— похитав головою Федя.— Даню, це небезпечно. І безглуздо. Ти нікого не врятуєш, а просто схибнешся, як той хлопець. Або зникнеш, як дядько.
Раптом Данило відчув приплив дикої, пекучої злості. Півтора року чи не щодня йому казали, що він чогось не зможе, що він має думати про здоров’я, поводитися обережніше. Всі лікували його, але ніхто в нього не вірив. І тепер те саме робить його найкращий друг?! Федя відчинив був двері, як тут Данило з силою захряснув їх.
— Але я принаймні спробую. Я не боюся залишитися там, гірше думати про те, що я міг би допомогти, але злякався.
Федя важко зітхнув і потер шию долонею.
— Вже за годину, якщо спокійно все обміркуєш, ця ідея здаватиметься тобі дурнею. Тому я радію, що плями зараз немає і ти не зможеш стрімголов чкурнути до Леобурга.
— Плями немає. Але, як сказав Трегубов, дядько гадав, що нею можна керувати. І якщо це правда, то я знайду спосіб.
Федя тільки гмикнув.