— Послухай-но, невже твоя куртка цілком водонепроникна? — спитав Хаген, коли вони підходили до входу.
— Цілком.
Коли вони ще були в машині, їм зателефонувала Кая Сульнес, повідомляючи, що літак «САС» із Лондона приземлився на десять хвилин раніше й що Харрі Холе вона загубила. Вони зайшли крізь двері, що обертаються. Гуннар Хаген почав пильно роззиратися навкруги, побачив Каю, що сиділа на валізі біля стійки таксі, кивнув їй і попростував до дверей, з яких виходили пасажири, котрі щойно прилетіли. Вони з Гольмом пройшли всередину, коли двері розчинилися, випускаючи пасажирів, що виходили. Охоронець хотів їх зупинити, але мало не вклонився, побачивши посвідчення, яке показав Хаген, гаркнувши: «Поліція!».
Хаген, повернувши праворуч і не зупиняючись, проминув митників із собаками, металеві стійки, які скидалися на ті, що на них судмедексперти кладуть трупи, а потому штовхнув двері комірчини в кутку.
І став, мов остовпілий, тож Гольм буквально уткнувся йому в спину, коли почув, як знайомий захриплий голос процідив крізь зуби:
— Привіт, шефе. Даруйте, що не маю змоги стати «струнко».
Бйорн Гольм спробував зазирнути начальникові через плече.
Він потім ще довго не міг забути побаченого.
Нахилившись над спинкою стільця, стояв чоловік, котрий уже зажив слави живої легенди не лише в Управлінні поліції Осло. Будь-який поліцейський у Норвегії, безсумнівно, чув про нього щось погане чи добре, але обов’язково — неймовірне. Чоловік, з яким доводилося тісно співпрацювати і Гольму особисто. Утім, не так тісно, як митнику, який зараз стояв позаду живої легенди й рука якого у латексній рукавичці виглядала з-під білих сідниць живої легенди.
— Він мій, — мовив Хаген митникові, знову помахавши посвідченням. — Відпустіть його.
Митник витріщився на Хагена. Здавалось, ніби йому геть не хочеться зупиняти огляд, і лише коли в комірчину увійшов його начальник, літній чоловік із золотими смужками на погонах, митник, крутнувши рукою ще раз, витягнув її. Жертва тихо простогнала.
— Одягай штани, Харрі, — мовив Хаген і відвернувся.
Той, натягнувши штани, повернувся до митника, який стягував з руки рукавичку.
— Чи тобі теж було добре?
Побачивши трійко колег, що виходили з дверей, Кая Сульнес підвелася з валізи. Гольм пішов підігнати машину, а Хаген — до ятки, щоб купити щось попити.
— Тебе часто так перевіряють? — спитала Кая.
— Та щоразу, — відповів Харрі.
— А мене, здається, митники ще ніколи не перевіряли.
— Навіть не сумніваюся.
— Чому ж це?
— Бо є ціла купа ознак, за якими визначають, кого слід оглядати. Ти не маєш жодної. А я маю щонайменше половину.
— Гадаєш, митники такі упереджені?
— Послухай-но, чи ти колись ввозила щось заборонене?
— Ні. — Кая засміялася. — Гаразд, якщо вони такі проникливі, мали б визначити, що ти — поліцейський, і пропустити.
— Хіба хтось казав, що вони не знали?
— Невже? Це лише в кіно вони їх відразу впізнають.
— Упізнали. Себто — нечесного поліцейського.
— Справді? — подивувалась Кая.
Харрі поліз за цигарками.
— Глянь на стійку таксі, тільки непомітно. Бачиш вузькоокого чолов’ягу? Очі у нього трохи розкосі.
Кая кивнула.
— Він уже двічі підтягував ременя за час, що ми тут стоїмо. Ніби на ньому висить щось важке. Як-от наручники чи гумовий кийок. Цей порух стає геть машинальним, якщо кілька років прослужив патрульним чи доводилося когось заарештовувати.
— Я працювала у патрульній машині, але я ніколи…
— А зараз він, найімовірніше, працює у відділі боротьби з наркотиками, шукаючи людей, які, пройшовши митний контроль, мають такий вигляд, ніби їм гора з плечей упала. Або тих, хто прожогом кинеться до нужника, бо пряма кишка вже не втримує товар. Стежать, чи не обміняються валізами якийсь люб’язний пасажир та контрабандист, що попрохав того простачка пронести товар повз митників.
Кая, схиливши голову набік, поглянула на Харрі, ледь усміхаючись:
— А може, це звичайний чолов’яга, у якого просто штани спадають і який чекає на матусю. А ти — помиляєшся.
— Аякже! — пробурмотів Харрі, поглянувши на свій годинник, зиркнув на годинник на стіні вгорі. — До того ж, завжди. Невже справді вже день?