Треба негайно діяти. Але спочатку обмізкувати. Вочевидь, треба позбутися цієї огидної кулі, бо від болю вона от-от схибнеться. Великий і вказівний пальці намацали шпичаки. Спробувала якось просунути пальця під один з них. Марно. Напав панічний кашель — вона задихалася. Через оті кляті шпичаки горло набрякло зсередини, й вона могла задихнутися щомиті. Шалено затарабанила у зачинені двері, силкувалась закричати, але металева куля заглушувала звуки. Вона здалася. Притулилася до стіни. Прислухалася. Вчувається чи вона справді чує чиїсь вкрадливі кроки? Невже він ходить кімнатою, граючись з нею у піжмурки? Чи це її власна кров пульсує у вухах? Намагаючись перемогти біль, вона стиснула рот. Щойно вона спромоглася загнати шпичаки назад у кулю, як вони знову вискочили назовні й змусили широко роззявити рота. Куля наче стала залізним серцем, частиною її власного єства.
Одначе — не сидіти ж отак! Треба поміркувати.
Пружини. Під шпичаками — пружини.
Шпичаки вилізли, коли він смикнув за мотузку.
«Не чіпай мотузку», — сказав він.
Чому? Що трапиться?
Вона помацала стінку. Від бетонної підлоги здіймалася холодна сирість. Знову схотілося закричати, але вона не наважилася. Тиша. Мовчання.
Де слова, які вона мала би сказати всім, кого любить? Натомість — тиша, мовчання.
Немає виходу, просто немає. Вона — наодинці з собою й цим несамовитим болем, і голова от-от вибухне.
«Не чіпай мотузку».
А може, треба таки смикнути за неї, й шпичаки втягнуться в кулю, й біль минеться?
Думки снували колами. Скільки вона вже тут? Дві години? Вісім? Двадцять хвилин?
Якби лише все було так просто — смикнути за мотузку, та й по тому. Чому ж вона досі не смикнула? Лише через те, що отой навіжений заборонив їй? Можливо, це якась пекельна гра — змусити її терпіти цей скажений біль? Чи сенс гри в тому, щоб вона, нехтуючи забороною, все-таки смикнула за мотузку, щоб… трапилось щось жахливе. Але що може трапитись? Що це за кулька?
Звісно, це гра — жорстока гра. Її втягнули в неї силоміць. Біль ставав чимраз нестерпніший, горло набрякало, ще мить — і вона задихнеться.
Замість крику вона спромоглася лише схлипнути, кліпала й кліпала очима, але сліз не було.
Пальці намацали мотузку. Вона обережно смикнула.
Певна річ, їй було неабияк прикро, що вона так і не встигла зробити бажаного. Але якби життя перенесло її раптом в якесь інше місце, будь-куди, вона б погодилась на все. Їй просто хотілося жити. Та й по всьому.
Вона смикнула за мотузку.
Із шпичаків вискочили голки. Кожна завдовжки сім сантиметрів. Чотири прошили щоки, дві встромились у верхню щелепу, дві прошили ніс, дві — підборіддя, дві проткнули стравохід, ще одна уткнулася в праве очне яблуко. Дві голки пройшли крізь заднє піднебіння, діставшись мозку. Але не це стало причиною смерті. Через металеву кулю вона була не в змозі виплюнути кров, яка ринула з ран просто в рот. Натомість кров потрапила в гортань, а звідти — в легені. Кров перестала насичуватися киснем, що спричинило зупинку серця. Отже судовий лікар у своєму звіті написав: церебральна гіпоксія, себто нестача кисню у мозку. Тобто Боргні Стем-Мюре потонула.
Розділ 2. Прояснююча темрява. 18 грудня
Дні покоротшали. На вулиці ще ясно, але тут, у моїй монтажній, завжди сутінки. У світлі моєї настільної лампи люди зі світлин на стіні дивляться дражливо-радісно, ніби нічого не підозрюючи. Вони сповнені сподіваннями, безперечно, навіть сумніву не мають, що попереду в них — довге життя, тихе, безмежне морське плесо часу. Я їх вирізав із газети, прибравши сльозливі розповіді про шоковану родину та описи знайденого трупа, від яких холоне серце. Залишив лише одну світлину, яку родич чи друг віддав безцеремонному журналістові — саме ту, зняту щасливої миті, коли вона посміхалася, немов була безсмертною.
Поліція знає небагато. Наразі. Але невдовзі роботи їм додасться.
Де принишкло оте, що робить людину вбивцею? Чи це щось вроджене чаїться у якомусь гені? Спадкова схильність, що її хтось має, а хтось — ні? Чи до цього спричиняє необхідність, що розвивається у взаємодії з навколишнім світом? Або якась стратегія виживання, хвороба, що рятує життя, раціональне божевілля? Адже коли хвороба — лихоманковий обстріл тіла, то божевілля — вимушений відступ в укриття, де можна знов окопатися.
Особисто я дотримуюсь думки, що здатність убивати споконвіку притаманна кожній пересічній людині. Адже наше існування — це одвічна боротьба за блага, а той, хто не спроможний убити ближнього, не має права на існування. Хай там що, а вбити — це всього-на-всього наблизити невідворотне. Смерть ні для кого не робить винятку, і це добре, бо життя — це біль та страждання.