Харрі замкнув двері. Клацнув вимикачем, переконуючись, що електрику ще не відключили. Скинув пальто, увійшов до вітальні, увімкнув «Deep Рurple». Це був його улюблений гурт у категорії «ніде правди діти, глупство, але страшенно приголомшливо». «Спід Кінґ». За ударними — Аян Пейс. Харрі сів на диван, стиснувши скроні кінчиками пальців. Собаки рвалися з ланцюгів. Вони вили, хрипіли, бризкали слиною, зубами впивалися йому в нутрощі. Якщо сьогодні він відпустить їх — дороги назад уже не буде. Цього разу — не можна. Раніше він мав удосталь причин, щоб зупинитися. Ракель, Олег, робота, можливо, навіть батько. До спиртного — зась. Отже, потрібен інший трунок. Контрольований трунок. Дякую, Кає. І йому не соромно? Соромно, авжеж. Але гордощі — це розкіш, яку він міг далеко не завжди собі дозволити.
Він зірвав плівку з блока сигарет. Вийняв пачку із самого низу. Майже не помітно, що її розкривали. Таких жінок, як Кая, ніколи не зупиняють під час митного огляду. Розкривши пачку, він витягнув фольгу. Розгорнув і поглянув на коричневий кавалок. Втягнув ніздрями солодкий запах.
І розпочав необхідні приготування.
Харрі перепробував усі можливі способи куріння опіуму: від найскладніших ритуалів у курильнях, які за складністю не поступалися китайським чайним церемоніям, включно з різноманітними способами — послуговуючись люлькою для куріння, до найпростішого — підпалити грудочку, прикласти до неї соломинку й щосили затягнутися, поки наркотик перетвориться на дим. Способів безліч, але мета завжди єдина: щоб діюча речовина — хай то морфін, тебаїн, кодеїн чи цілий букет інших хімічних складових — потрапила у кров. Харрі використовував простий спосіб. Він примотував скотчем сталеву ложку до краєчка столу, відщипував від грудки дрібку завбільшки з сірникову голівку, клав її у ложку й підносив під неї полум’я запальнички. Коли запахне опіумом — тримав над ложкою звичайнісіньку склянку, збираючи дим. Потім засовував у склянку соломинку з гнучким краєчком і щосили затягувався. Харрі зауважив, що у нього вже не тремтять пальці. У Гонконзі він постійно перевіряв ступінь своєї залежності й у певному сенсі був найбільш дисциплінованим трункозалежним з тих, з ким знався. Він наперед відміря´в собі порцію спиртного, а потім не пив більше ані краплі, навіть якщо голова чманіла. Часом у Гонконзі він не вживав опіуму тиждень-два, обмежуючись кількома пастилками паральгіну-форте: абстинентний синдром він, певна річ, не пригнічував, але мав певну психологічну дію, позаяк Харрі знав, що у ньому є крапелька морфіну. Отож ніяка це не залежність. Хіба що трошки від алкоголю, але від опіуму — навряд. Утім звісно, що критерії залежності досить розпливчасті. Оскільки, щойно Харрі почав примотувати скотчем ложку до столу, як відчув, що собаки вгамувалися. Зрозуміли, що скоро їх нагодують.
І вони заспокояться. До наступного разу.
Розпечена запальничка вже пекла пальці. На столі лежали соломинки, які він прихопив у «Макдональдсі».
За мить він зробив першу затяжку.
Подіяло миттєво. Зник біль, навіть той, про який він і гадки не мав. Повернулися асоціації, образи. Сьогодні вночі він зможе заснути.
Бйорна Гольма не брав сон.
Він силкувався читати книгу Ескотта про нетривале життя й тривалу смерть легенди кантрі Хенка Вільямса, слухав диск із записом Люсінди Вільямс в Остіні, рахував техаських довгорогих корів — не брало, й квит.
Дилема. Вся справа в ній. Проблема, бо нема однозначно правильного рішення. Експерту-криміналісту Гольму такі проблеми були ненависні.
Він скрутився калачиком на своєму дивані, що був для нього закороткий. Диван прибув зі Скреї укупі з його персоною, добіркою вінілових платівок Елвіса, «Sex Pistols», «Jason & The Scorchers», трьома костюмами від кравця в Нешвіллі, американською Біблією й кухонними меблями, які пережили три покоління Гольмів. Але зосередитися так і не спромігся.
Дилема була в тому, що, оглядаючи мотузку, на якій повісили чи то повісилася Маріт Ульсен, котра втратила голову, він дещо виявив. Може, з того зовсім нічого не випливає, але питання в іншому: кому він має доповісти — у Крипос чи Харрі? Гольм виявив на мотузці крихітних черепашок, на той час іще виконуючи завдання Крипосу. І з біологом, який вивчав підводний світ прісних водойм у Біологічному інституті при університеті Осло, він мав розмову, ще коли працював на Крипос. Але Беата Льонн передала його у розпорядження Харрі, перш ніж він устиг викласти все це у рапорті, тож завтра, сівши за комп’ютер, він муситиме писати рапорт на ім’я Харрі.
Гаразд, формально ніякої дилеми не існує, результати огляду належать Крипосу. Віддати їх комусь іншому — означає виявити недбалість. А чим він, якщо чесно, зобов’язаний Харрі Холе? Від нього ж суцільні неприємності. У роботі поводився дивно й безцеремонно. А вже коли Харрі надудлиться, то взагалі стає небезпечним для життя. Утім, меткий і хвацький, коли тверезий. На нього можна покластися, він не з тих, що згодом не нагадають «you owe me», мовляв, ти мені винен. Кепський ворог, але чудовий друг. Гарний чоловік. Достобіса гарний. Навіть чимось скидається на Хенка.