Місцевий поліцейський, як і було домовлено, чекав їх біля очисних споруд у Вьойєнтанген. Вони припаркувалися. Він назвався Скай, і це дуже сподобалось Бйорну Гольму, а потому вони рушили вниз до плавучої пристані, де на тихій воді гойдалося кілька човнів.
— Ще зарано витягувати човни на воду, — зауважила Кая.
— Цього року крига так і не з’явилася, та й не з’явиться вже, — сказав поліцейський-ленсман. — Це вперше. Я народився у цій місцині, але такого не пригадую.
Вони ступили у широкий човен із пласким дном. Бйорн — дещо обережніше за всіх.
— Та тут неглибоко, — підбадьорила Кая, а поліцейський відштовхнув човна від пірса.
— Так, — мовив він, подивився вниз на воду й завів двигун, рішуче смикнувши за мотузку. — Але мотузяна майстерня на тому березі, там глибоко. Можна дістатися й суходолом, дорога туди майже доходить, але там такий крутий схил, що інакше як човном не дістатися. — Він пересунув перемикач на передню швидкість. Якийсь птах здійнявся з дерева у глибині ялинкового лісу й застережливо щось прокричав.
— Ненавиджу море, — зізнався Бйорн.
Харрі ледве спромігся розчути його слова через гуркіт двотактного навісного двигуна. Вони ковзали у сірому надвечірньому світлі смугою чистої води поміж очеретяними стінами заввишки метрів зо два, проминули купу гілля, — Харрі припустив, що це боброва хатинка, — і далі, каналом серед напівзатонулих дерев, що скидалися на мангрові зарості.
— Це озеро, — уточнив Харрі. — А не море.
— Один чорт, — відповів Бйорн й одсунувся від борту на середину лави. — Як на мене, немає нічого кращого за суходіл, десь якнайдалі від моря, щоб лише коров’ячий гній та гори.
Канал поширшав, і нарешті перед їхні очі постало озеро Люсерен. Човен, пахкаючи, пропливав повз кам’яні скелі й острівці з покинутими на зиму дачами — видавалось, ніби їхні чорні віконця стежили за чужинцями пильним оком.
— Дачні будиночки від Герхардсена[41], — прокоментував поліцейський. — Тут ніколи не матимеш стресу, як на Золотому березі, де ти просто-таки мусиш змагатися з сусідом, хто має більшу яхту чи розкішнішу прибудову до дачі. — Він сплюнув у воду.
— Як же його звати, того чудного коміка з телевізора, котрий походить з Утре-Енебака? — спитав Бйорн, намагаючись перекричати гудіння двигуна. — У нього ще тріснуті окуляри. І мопед.
Ленсман прісно глянув на Бйорна Гольма й стенув плечима.
— Мотузяна майстерня, — мовив він.
Попереду, майже біля самісінької води, Харрі побачив стару видовжену дерев’яну споруду, що самотньо здіймалася під схилом пагорба. З двох боків її щільно оточував ліс. Поруч із майстернею, уздовж гірського прямовисного схилу, йшли сталеві рейки, що згодом губилися у чорній воді. Клоччя червоної фарби звисали зі стін майстерні, а вікна та двері зяяли дірами без скла. Харрі примружився. Сутеніло, й видавалось, ніби в одному з вікон стоїть чоловік у білому, не зводячи з них очей.
— Трясця, справжній будинок з примарами, — засміявся Бйорн.
— Саме так і кажуть, — згодився поліцейський Скай і заглушив двигун.
У несподіваній тиші вони почули, як сміх Бйорна луною відгукнувся на протилежному березі, й ураз за ним пролунав поодинокий овечий дзвіночок, що долинув до них через усе озеро.
Кая зістрибнула на берег і хвацько, мовляв, для неї то звична річ, прив’язала причальний канат до напівзогнилого позеленілого стовпчика, який стирчав поміж латаття.
Із човна вони стрибнули на величезні кругляки, котрі правили за причал. Зайшли у дерев’яний одвірок і опинилися у якомусь довгому, вузькому й порожньому приміщенні, яке відгонило риб’ячим жиром та сечею. Ззовні будівля видавалася коротшою, частково її приховував густий ліс. Завширшки майстерня була всього метрів зо два, але завдовжки від краю до краю — не менш як шістдесят.
— Тут ставали з двох кінців майстерні й зсукували мотузку, — пояснила Кая перш, ніж Харрі прохопився спитати.
В одному кутку валялися три пляшки з-під пива, й було помітно, що хтось намагався розкласти вогнище. На протилежній стіні, перед кількома відірваними дошками, висіли сітки.
— Після Сімонсена охочих взяти собі майстерню не знайшлося, — пояснив поліцейський і озирнувся. — Отак і стоїть відтоді порожня.
— А навіщо тут рейки?
— По-перше, для того, щоб спускати та підіймати човен, на якому привозили колоди. А ще для того, щоб утримувати колоди під водою, поки вони просякнуть добряче. Він прив’язував стовбури до вагонеток, які досі, мабуть, ще стоять у сараї. А потім пускав вагонетки у воду й підіймав за кілька тижнів, коли деревина вже набувала потрібних кондицій. Практичний хлопець, цей Сімонсен.
41
Герхардсен Ейнар (1897–1987) — норвезький політик, соціал-демократ, тричі очолював уряд Норвегії.