Нічліжка належала мусульманинові з чалмою на голові, який, схопившись, охоче показав їй комірку, де якимось незбагненним чином на стіні під ліжком уміщався ще й телевізор, а в узголів’ї — схлипував кондиціонер. Зáпал хазяїна випарувався, щойно Кая, обірвавши його рекламну скоромовку, показала світлину, де було зображено чоловіка й написане його ім’я так, як значилося у паспорті. Спитала, де б він міг зараз перебувати.
Забачивши реакцію хазяїна, жінка поспіхом додала, що вона — дружина того чоловіка. Секретар у посольстві застеріг Каю, що розмахувати будь-яким офіційним посвідченням у подібних закладах було б «контрпродуктивно». І тоді вона жалісно додала, що у них з тим чоловіком — п’ятеро діточок, тож хазяїн миттєво змінив своє ставлення. Молода жінка, яка породила на світ стількох дітлахів, викликала у нього співчуття. Важко зітхнувши, він похитав головою й промовив уривчастою англійською:
— Сумно, дуже сумно, пані. Вони прийшли й забрали його паспорт.
— Хто?
— Хто? Тріада, пані, як завжди, Тріада.
— Тріада? — не стримала подиву Кая.
Певна річ, вона знала про таку організацію, але, по правді, китайська мафія для неї асоціювалася з коміксами та фільмами про крутих каратистів.
— Сідайте, пані. — Він поспіхом присунув їй стільця, на який вона опустилась. — Вони шукали його, а його не було, тож вони забрали його паспорт.
— Паспорт? Чому?
Він не поспішав з відповіддю.
— Прошу, я мушу знати.
— Боюся, ваш чоловік ставив на коней.
— На коней?
— «Хепі Велі». Іподром. Там є тоталізатор та усілякі бридкі речі.
— І він заборгував? Тріаді?
Чоловік кивнув і кілька разів хитнув головою — ствердно й співчутливо.
— Тож вони забрали паспорт?
— Він має викупити паспорт, заплативши борг, якщо забажає покинути Гонконг.
— Але ж він може отримати новий паспорт у Норвезькому посольстві!
Чалма хитнулася туди-сюди.
— Звісно. А ще можна придбати фальшивий за вісімдесят доларів. Тут, у Чункінзі. Але проблема не в паспорті. Проблема в тому, що Гонконг — це острів, пані. Як ви сюди дісталися?
— Літаком.
— А як збираєтеся повертатися назад?
— Літаком.
— Єдиний аеропорт. Квитки на літак. Усі прізвища занесено до комп’ютера. Багато перевірок. І чимало людей в аеропорту, яким Тріада приплачує, щоб вони впізнавали потрібні обличчя. Розумієте?
Вона повільно кивнула.
— Так, утекти важко.
Хазяїн готелю всміхнено похитав головою.
— Ні, пані. Утекти неможливо. Утім, у Гонконзі можна сховатися. Сім мільйонів мешканців. Зникнути легко.
На Каю вже навалилася втома, вона заплющила очі. Хазяїн готелю, певно, зрозумів її по-своєму, бо втішливо поклав їй руку на плече й пробурмотів:
— Ну ж бо, годі…
Трохи завагавшись, він нахилився ближче й прошепотів:
— Гадаю, він ще тут, пані.
— Так, я розумію.
— Ні, я про те, що він досі тут, у Чункінзі. Я бачив його.
Вона підвела голову.
— Двічі, — мовив він. — У «Лі Юані». Дешевий рис. Не кажіть нікому, що я розповів вам. Ваш чоловік — мабуть, чесна людина. Але він вскочив у халепу. — Він звів очі догори, аж вони майже зникли під чалмою. — У дуже велику халепу.
«Лі Юань» мав стійку, чотири пластикових столи й служку китайця, який заохотливо посміхнувся до Каї, коли вона після шести годин чекання, замовивши дві порції смаженого рису, три філіжанки кави й два літри води, раптово стрепенулась, підвівши голову від засмальцьованої стільниці, й поглянула на хазяїна.
— Tired?[2] — промовив він, вишкіривши щербатий рот.
Кая позіхнула, замовила четверту чашку кави й знову стала чекати. Увійшли двоє китайців, усілися біля стійки, не промовивши жодного слова й нічого не замовляючи. Вони не удостоїли її погляду, що її порадувало. Від безконечного сидіння упродовж останніх діб тіло у неї заклякло, тож хоча б як вона не сиділа, все одно було боляче. Вона покрутила головою, намагаючись розігнати тілом кров. Відкинула голову назад. Щось хруснуло в шиї. Поглянула на синьо-білі трубки ламп денного світла на стелі, знов опустила голову. Її погляд впав на чиєсь зацьковане бліде обличчя. Чоловік, зупинившись біля зачинених залізних жалюзі в коридорі, пильно огледів маленький заклад Лі Юаня. Зачепився поглядом за отих двох біля стійки. І поспіхом шаснув геть.
Кая скочила з місця, але через затерплу ногу мало не впала, схопила торбинку й, накульгуючи, чимдуж поквапилася слідом за зниклим чоловіком.