— Вас, — відповіла вона.
Він тихо засміявся, не розплющуючи очей.
— Мене? Знов?
Вона дістала конверт, нахилившись, помахала ним перед його обличчям. Він ледь розплющив око.
— Це квиток на літак. До Осло.
Око знову заплющилось.
— Удячний вам, але я залишаюся.
— Якщо я вас знайшла, вони теж знайдуть, — це лише питання часу.
Він мовчав. Вона чекала, дослухаючись до його дихання й крапель, що падали монотонно. Нарешті він знову розплющив очі, почухав шию за лівим вухом і підвівся на ліктях.
— Цигарку маєш?
Вона похитала головою. Він підвівся, скинувши з себе простирадло, й підійшов до шафи. Як на людину, яка півроку мешкала у субтропіках, він був навдивовижу блідий і такий худий, що можна було перерахувати на спині всі ребра. Статура колишнього спортсмена, та наразі про м’язи нагадували хіба що різкі заглибини під блідою шкірою. Він відчинив дверцята шафи. Вона з подивом відзначила, як акуратно складено його одяг. Він увібрався у майку й джинси, як був зодягнений напередодні, й не без зусилля дістав з кишені щось, схоже на зім’яту пачку цигарок. Потім узув кросівки й прочовгав повз неї, клацнувши запальничкою.
— Ходімо, — мовив тихо. — Саме час вечеряти.
Було пів на третю ночі. Сірі залізні жалюзі у всіх крамницях та кав’ярнях у Чункінзі було опущено. Лише у Лі Юаня світилося.
— Як ви опинилися у Гонконзі? — спитала Кая, зиркнувши на Харрі, котрий, не надто переймаючись охайністю, досить дієво всмоктував скляну лискучу локшину із супної миски.
— Прилетів. Ви змерзли?
Кая машинально висмикнула руки з-під сідниць.
— Але чому сюди?
— Я збирався у Манілу. У Гонконзі була лише проміжна пересадка.
— Отже, на Філіппіни. А навіщо туди?
— Кинутися у вулкан.
— У котрий саме?
— А скільки ви можете назвати?
— Ніскільки. Просто якось читала, що там їх безліч. А ще, що деякі з них розташовані на… острові Лусон?
— Непогано. Там усього вісімнадцять вулканів, три з яких — на Лусоні. Я збирався на Маунт-Майон. Дві з половиною тисячі метрів. Стратовулкан.
— Вулкан із прямовисними схилами, утвореними потоками лави, що лишилась після виверження.
Харрі відірвався від вечері й поглянув на жінку.
— Хіба бували виверження у наш час?
— Чимало. Тридцять?
— Подейкують, що з тисяча шістсот шістнадцятого їх було сорок сім. Останнє — у дві тисячі другому. Його можна звинуватити у щонайменше трьох тисячах убивств.
— Що сталося?
— Посилився внутрішній тиск.
— Я про те, що трапилось із вами.
— Так я ж про себе. — Їй здалося, чи він справді посміхнувся? — Я зірвався й став пити вже у літаку. Мене висадили у Гонконзі.
— До Маніли літає не один літак.
— Я усвідомив, що коли не зважати на вулкани, Маніла не відрізняється від Гонгконгу.
— У якому сенсі?
— У сенсі віддаленості від Норвегії.
Кая кивнула. Вона читала про справу Сніговика.
— Та найістотніше, — мовив він, показуючи паличкою у миску, — тут є локшина Лі Юаня. Спробуйте. Заради локшини вже можна попросити тутешнього громадянства.
— Локшини та опіуму.
Така прямота була їй не властива, але Кая вирішила, що треба забути про свою вроджену сором’язливість і що це її єдина можливість зробити те, задля чого вона прителіпалася у цю країну.
Він знизав плечима й знову зосередився на локшині.
— Ви регулярно курите опіум?
— Нерегулярно.
— Навіщо?
Він заговорив з напханим ротом:
— Щоб не випивати. Я ж п’яниця. До слова, у цьому ще одна перевага Гонконгу перед Манілою. У цій країні покарання за наркотики не таке суворе. Та й в’язниці чистіші.
— Про пияцтво я знала, та хіба ви ще й наркоман?
— У якому сенсі наркоман?
— Ви мусите їх вживати?
— Ні. Я просто хочу вживати.
— Себто?
— Як знеболювальне. Помітили, що наша балачка — як співбесіда при прийомі на посаду, яку я аж ніяк не прагну обійняти, Сульнес. А ви коли-небудь курили опіум?
Кая похитала головою. Кілька разів, подорожуючи Південною Америкою, вона спробувала марихуану, але не надто вподобала це зілля.
— А ось китайці спробували. Двісті років тому британці почали завозити опіум з Індії, щоб покращити свій торговельний баланс. І підсадили на це зілля пів-Китаю. — Він клацнув пальцями вільної руки. — А коли китайська влада цілком слушно заборонила опіум, британці розв’язали війну, відстоюючи своє право напихати Китай наркотиками під зав’язку. Уявіть, що Колумбія починає бомбардувати Нью-Йорк через те, що на кордоні конфіскували партію кокаїну.