Призначення чоловіків — бути публічними особами:
Лише Паріс випадає з цієї ролі — проводить час у гінекеї в Гелени, «мовчить Паріс на раді / і зброю надягає, мов кайдани / боги з ним на розмові не бувають» [89, с. 13]. Призначення жіноче в такому патріархальному Пріамовому світі — прясти вовну, народжувати дітей, бути дружинами, а не пророкувати, як твердить брат Деїфоб, бо «пророча мова» дівчині не личить:
Жінками розплачуються за перемогу й жертвують у момент поразки. Поліксена знає: жіноча доля — «слухати не серця, / а волі рідних — добре ще, як рідних, / а то ж не раз і переможець гордий / примусить бранку за дружину стати» [89, с. 53]. Адже доля жінки — любити як не чоловіка, то хоч дітей; як не кохання принести в дім, то хоч хазяйновитість, покірливість і вірність чоловікові. Кожна жінка повинна любити «сильних, одважних і рішучих» героїв-чоловіків, певні і Деїфоб, і Ономай, а якщо ж «не любить, / то муситиме полюбити» [89, с. 49].
Але Кассандра — постать бунтівна й «хвора», як називає її Поліксена, «п’яна», як називає її Андромаха, вона, по суті, є сестрою «одержимої» й випадає з традиційної жіночої ролі. Мудрий Одіссей недаремно називає її «безумною Кассандрою». Вона жриця, медіум богів і Долі, говорить віщими словами, голою «правдою», незрозумілою людям. Вона пише книгу Сивіли, тобто є авторкою, записує перебіг історії та долі людей. Чиї слова вона записує, хто стоїть за нею, хто їй надиктовує? Леся Українка порушує питання не про «власну кімнату» жінки в реальному сенсі слова, а про «власну кімнату» в сенсі права жінки на власне письмо. Уся культура й уся історія, творена й писана чоловіками, заперечують це право, укорінюючи непевність і острах письма. Жінка-авторка не має попередників або принаймні не знає про них. Вона мусить знайти свою материнську країну, відшукати своїх сестер, вибудувати свою генеалогію, створити своє середовище. Адже їй не лише не вірять чоловіки, але й сестри не розуміють.
Кассандрі здається, що говорить не вона, а через неї промовляє Мойра словами, що рівні пророцтву та перетворюються з ніщо на дійсність. До речі, в одному з листів до матері Леся Українка називала Мойру «Лесіною богинею» і зізнавалася, що «я вже й так “проклята” тією Мойрою, чи як там вона зветься тая “Лесіна богиня”…» [95, с. 446]. Кассандра боїться власних слів, що перетворюються на реальні події, вона їх бачить ще до здійснення й оприявнення. «То не слова, я все те бачу, сестри, / що говорю», — звіряється вона [89, с. 22]. У цьому образі зійшлися ролі авторки, жриці-провісниці та «слабкої» жінки, яку Аполлон позбавив певності, тобто перетворив на об’єкт, медіум, наділивши водночас пророчим знанням і можливістю творити та забравши віру в себе. Це вносить трагічний розлом у її душу: вона не вірить собі, хотіла б осліпнути, заніміти, але саме їй судилося опонувати героїзму й героям чоловічої половини дому Пріама, утілюючи жіночу візію історії. Отож вона зізнається сестрі Поліксені:
Поліксена втілює традиційний образ нареченої, Андромаха — матері, Гелена — «вічної жінки», яка в культурі та історії часто відігравала роль виняткової жінки-героїні й вершила долі людей і народів. Якщо ж говорити про гендерну роль Кассандри, то вона втілює образ вічної діви-войовниці. У Лесі Українки вона постає жрицею Аполлона й у Трої пильнує статую-оберіг Палладіона, тобто є також жрицею Афіни Паллади. У численних міфах та інтерпретаціях Афіна, народжена з голови Зевса, себто не жінкою, асоціювалася з незайманою дівою, мала чоловічі риси, зображувалася у військових обладунках і головне — позначала кінець епохи матріархату з його прокреативністю, позаяк не мала стосунку до жіночої прокреативної сили. До того ж, випадково вбивши подругу Палладу, вона взяла собі її ім’я і сакрально репрезентувала себе у вигляді чоловічої статуї Палладіона. Тож Кассандра несе в собі риси й чоловічі, і жіночі, бо служить Палладі та оберігає Палладіона, у чий храм не вільно заходити чоловікам. Щоправда, у загарбаній Трої вороги вдираються в храм, розбивають статую Палладіона і, виволікши з будівлі, ґвалтують Кассандру.