Трагічна відчуженість «богорівної» Кассандри, виокремленої з-посеред людей пророчим даром, визначена її особливою, сакральною місією пророка, та ще й жінки, у прагматичному й комунікативному світі, де пророцтву не вірять, а вміють торгуватися й домовлятися. Кассандра говорить несвідомо й інтуїтивно, вона така ж «гола», як і сама «правда», ще не вбрана в слова, вона вся у владі ірраціональної Мойри й фатуму («Я її знаряддя», — каже вона). Мова її несе в собі енергію найменування голої правди, самодостатньої, фатальної, ще не прибраної в загальнозрозумілі форми. У світі людському, віддаленому від богів, прагматичному й функціональному, таку абсолютну й голу правду не можна передати словами. Кассандра говорить символами, які незрозумілі людям, її погляд, як меч, пронизує тканину буття; її знання таке пророчо-доленосне й страшне, що його несила витримати. Але все це можливе лише тому, що вона й сама є «голою», як жінка.
З іншого боку, раціональне слово відчужується від світу праматеринського, хтонічного прасвіту, де править богиня Мойра й де плетуться нитки людських доль, включно з мовою. Мова вступає в царство прагматики й комунікації, у світ патріархальності, де владарює не Кассандра, а Гелен. Письменниця використовує античну трагедію, щоб показати кризу мови й кризу розуміння на зламі століть. Дар пророцтва, що його Аполлон жалував Кассандрі за її любов, не підкріплений вірою. «Прозріння», дароване богинею знання Афіною Палладою, чиєю жрицею є Кассандра, не сполучене із «силою», і тому не знати, «чи завжді слова її залежать від подій, чи навпаки події залежать від її слів» [96, с. 78]. Вона сама боїться свого пророцтва, і, що найтрагічніше, сама в ньому сумнівається. Така катастрофічна розірваність свідомості, що її проявляє Леся Українка, аналізуючи пророчий дар Кассандри, фіксує місце жінки-авторки в літературі й культурі fin de siècle, де вона не має розуміння.
Ця тема знову ж таки пов’язана і з Ольгою Кобилянською. Саме в листі до подруги із Сан-Ремо від 14 березня 1903 року дуже емоційно й довірливо Леся Українка пише про задум «Кассандри», яка «все провидить, вона все знає, <…> все постерігає несвідомо і безпосередньо (“нервами”, як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям» [95, с. 78]. Ці слова виразно вказували на дотичність поеми до їхнього світу, як жінок і авторок, які пишуть «нервами», а не так, «як треба». Поетеса подає дуже розлогий і пристрасний опис того, що значить для неї Кассандра, називає її «моєю Кассандрою», емоційно підкреслює окремі фрази й слова: «не так, як треба людям», «инакше», «так», «треба», «правда», «мусить», «діла без віри мертві суть», «несвідомо», «бачить», «кара».
Перебуваючи в Сан-Ремо на лікуванні, Леся Українка не лише відновлює листування з подругою, але звідти планує велику подорож до Праги, Відня, Львова. Вона також грайливо повідомляє товаришці в лютому 1903 року із Сан-Ремо, що «найбільше хоче пробути — хтось знає, у кого?» — «Вже ж у когось чорненького, у тої Wunderblume! Хтось хоче до конечне до когось заїхати» [96, с. 52]. При цьому називає себе інтимно «павутинкою» й пише, що «хтось знов причепиться до чиєїсь хатки так, як випадає “павутинці”, що й одчепити буде тяжко, бо хтось таки любить з кимсь сидіти. <…> Хтось та ще хтось… добре так буде…» [96, с. 53]. Однак поїздка переноситься, і лише наприкінці травня 1903 року Леся Українка приїздить до Кобилянської з Праги й гостює в неї 13 днів [61, с. 99].
«Кассандра» стає фактично їхньою символічною дитиною. Приїхавши на коротко до подруги, Леся Українка, очевидно, не раз ділиться своїм задумом, а то й читає щось із написаного. В усякому разі після цього згадок про «Кассандру» в їхньому листуванні стає чимало. Авторка постійно виправдовується перед подругою, що не «скінчила» поеми через хворобу, «не бралася» до неї, бо загрузла в листах, що дописала ще одну сценку, але «хтось досі не викінчив» «Кассандри», бо має п’ять непочатих поем і три незакінчені повісті. Зрештою, лише 1907 року в Криму, як свідчить Квітка, вона завершила свою «Кассандру».
В інтерпретації Лесі Українки Кассандра постає ключовою фігурою епохи fin de siécle. Безперечно, що інтуїтивізм і безпосередність (знання «нервами») відразу нагадують нам про жіночий тип письма й творчість жінок-письменниць, яким часто критики закидають нераціональність та невротичність. Щоправда, якраз епоха fin de siècle породжує новий тип модерного митця — так званого декадента, якого в тогочасному суспільстві названо «хворим» і наділено фемінними рисами, себто ознаками, приписуваними звичайно жінкам: інтуїтивізмом, сенситивністю, невротичністю.