Лариса Косач (Леся Українка) з родиною Карпових-Квіток. Кутаїсі, 1911 рік. Зліва направо: Маруся Собіневська, Феоктиста Карпова, Климент Квітка та Лариса Косач
У багатьох творах Лесі Українки фігурує образ жінки-тіні. Жінка як мовчазна «тінь» в історії та культурі цікавить її постійно. Метафора «тіні» присутня в «Одержимій», де в Гефсиманському саду, в моменти найбільшого страждання, яке переживає Месія, Міріам чує себе «тут же, поруч, / та я німа, як мур оцей, не видна, / як сяя тінь, так, мов я не людина, / так, наче в мене і душі нема…» [88, с. 137]. «Без слави, без родини, без імення» [85, с. 170] почувається жертовна Іфігенія в Тавриді; дружина Данте лишається тінню в культурі — окрім імені «жінка Дантова» «другого ймення / Від неї не зосталось, так, мов зроду / Вона не мала власного імення» [85, с. 180]. У «Лісовій пісні» Лукаш, усвідомлюючи, що занапастив Мавку, також називає її «тінню» й «марою».
Ключовою тут є символіка «тіні», що має властиво жіночий підтекст «безіменності», «мовчання» й «безголосся».
Однак драма-феєрія Лесі Українки не лише про те, як жінка стає безтілесною «тінню», але й про народження творчої «душі» жінки-авторки. «Мавка для Лесі Українки — символ “природи”, що через кохання здобуває “душу”», — зауважив Віктор Петров [76, с. 383]. Для нього загалом «Лісова пісня» є трагедією кохання. І все ж «Лісова пісня» не лише про кохання, це екокультурний міф письменниці, де «лісова пісня» стає метафорою творчості, а Мавка виступає медіумом культури й посередником між людським і природним світом, вона вмирає тілесно й народжується духовно та естетично.
Петров відчитав у драмі Лесі Українки «романтичну натурфілософську тему “живої природи”, історію Мавки, “лісовички”, що обертається у “Психею”», а в цілому — повернення природи до первісної єдності людського і стихійного [76, с. 383]. Критик також зауважив орфізм чаклуна-Лукаша, «мелодійність» і роль мелосу (пісні) в драмі та звів основну тему «Лісової пісні» до кохання — «огневого в коханні визволення від тіла, мелійного перетворення “плоті” в “душу”» [76, с. 388]. Прикметно, що «мелійність» Петров асоціював із платонічно-духовним первнем.
Непоміченою лишилася інша платонічна тема — утопія мистецтва, що поєднує горішнє і низинне, природне і культурне, тілесне і духовне, чоловіче і жіноче. Адже новонароджена Мавка зрештою ототожнюється з «голосом» мистецтва й утіленим словом. Повне й абсолютне розуміння через мистецтво й фемінна природа останнього — таку роль судилося втілити Мавці в культурній утопії, якою є «Лісова пісня».
Тарас Возняк побачив у «Лісовій пісні» «дуалізм культури і життя», з ніцшевським акцентом на «хворобливій тенденції до підміни власне життя культурою» [26]. Відповідно, для критика диспозиція драми зводиться до того, щоб вийти поза межі культури у світ життя. При цьому, на його думку, саме Лукашеві «вдалося зробити те, що не вдалося Мавці»: увійти «у світ сатирів, змінивши при цьому свою суть». Таким чином, акцент зроблено на перетворенні Лукаша, а не Мавки, яка «навпаки, була зваблена у принципі недоступним їй світом людей», світом культури, у якому вона не змогла б жити. Правда, зауважує критик, їй відкрилася сфера поетизування, оскільки вона підвладна плинності буття й непізнаваності сущого. Критик зауважує, визнавши головним агентом духовно-естетичного перетворення Лукаша, що в «Лісовій пісні» виявилося «своєрідне констатування власної поразки» поетеси, оскільки, апелюючи до аполлонівського начала й «поставивши на культуру з прозою, вона відсікла себе від висот трагічного», адже в аполлонічній сфері мистецтва, за Ніцше, трагічне дійство недосяжне [26].
І все ж таки чи недосяжним є трагічне в «Лісовій пісні» й чи «поставила» Леся Українка в драмі на вихід з культури у сферу життя? Драма-феєрія асоціюється передусім із живою «творимою» драмою, що народжується із союзу природи й культури. Світ природний не знає трагізму. До зустрічі з Лукашем Мавка також не знає трагізму та перебуває у владі циклічного колообігу й оновлення: «Мені здається, що жила я завжди…» — зізнається вона. Вона не знає, як може пропасти воля («Ну, як-таки, щоб воля — та пропала? / Се так колись і вітер пропаде!» [90, с. 215]), що таке родинні стосунки, як так у людей «паруються надовго» й що значить у людей «навік» [90, с. 221]. У її світі все змінне й непередбачуване: