Одна «лінія», втім, лишилася «неозвученою» — антропологічна: захоплений вигук Ф. 22-го вранці, при погляді на монітор: «Какие лица! — всех целовать хочется!» — і феномен «донецької зовнішности» з другого боку, такий разючий у програмі з Юлею на ТРК «Україна», де «включаєм улицу» щоразу виглядало як присінок аду (мама: «Ні одного нормального людського обличчя!», — і навіть колористика відповідна, до блякло вбраних молоденьких ведучих включно): це те, про що писав Бунін в «Окаянных днях», він першим схопив кримінальний лик радянської Росії, «чувашские лица» жінок і здеградовані — мужчин, так воно [тоді] починалось — і так [тепер] закінчується… Господи, спасибі Тобі!
6 січня 2005
Прокинулася з думкою: то був просто чистий сплеск духа — вище тої точки, на якій приявна культура спроможна щось запеленгувати (як і в часи Толстого, вона «сповзла» на персоналії «імператорів і полководців», — але і Толстой у «Війні і мирі» власне отой «народний підйом», про який так багато говорить словами, замість його показати, «зазняти», — теж узяв слабо, небезпосередньо…)
Хто — взяв?! Де, коли в історії літератури?!
Нема інструмента.
АЛЬБОМ ДЛЯ ГУСТАВА
ВІН:…Тепер, коли мене запитують, що в ті дні було найтяжче, — а таке питання я вже не раз чув од іноземців, цей Гус-тав не перший, запитують звичайно з чем-ности, просто аби щось спитати, бо все, що вони запам'ятали зі своїх ящиків і газет, — це, що в Києві понад мільйон народу (скільки точно, все одно ніхто не знає і ніколи вже не взнає!) три тижні стояло на морозі під снігом, українську ж зиму вони уявляють собі за зразком азійських степів: птахи мерзнуть на льоту, язик прикипає до металевої ложки, — і тепер сподіваються почути які-небудь голівудівські страшилки про відморожені щоки, ампутовані кінцівки, щось у дусі Джека Лондона — go West? My son? Go West, my соuntrу, [На Захід, мій сину, на Захід, мій краю (англ.).] всяке підкорення Заходу (бо вони певні, що ми змагалися саме за це, за підкорення Заходу!) має, за їхньою міфологією, супроводжуватися суворими чоловічими подвигами, і вони готуються почути від тебе те, що самі собі намислили, щоб, співчутливо похитуючи головою, казати «Вау!» — коли таке запитують, я щоразу ніби впираюся в глухий мур у собі самому, у власну знехіть щось пояснювати, плутаючись у своїй недорікуватій англійській, белькотіти, що «тяжко» — це не зовсім те слово, воно зовсім не пасує до того, що переживалося нами впродовж тих трьох тижнів, що, навпаки, «тяжко» було радше потім, коли все скінчилося — коли почався енергетичний відплив, і треба було розходитися по домівках, більше знову ніхто-нікому, і хоч скільки клацай серед вулиці зламаною запальничкою, марно намагаючись закурити, не метнуться вже до тебе зусібіч послужливо десятки рук із вогниками напоготові (пам'ятаю, як я розгубився, коли такого вперше НЕ сталося: за ті три тижні я вже встиг забути, як це воно — бути самотнім у натовпі, а тут минуло всього кілька днів, Хрещатик був той самий і люди ті самі, тільки тепер вони поспішали собі хто куди в передноворічних клопотах, і нікому не було діла до того, Що якомусь мудакові не запалюється цигарка, — і так, на мить мов осліплий од холоду цієї раптово утвореної пустки там, де ще зовсім недавно, от туй-туй, клекотало таке щільне любовно-родинне тепло, пустки, схожої на ту, що утворює в тобі смерть коханої людини, я нарешті остаточно збагнув і повірив, що все справді скінчилося, — ми знову почали розсипатись, розперетворюватись на звичайний вуличний тлум, як у кожному місті світу, і треба знову вчитися жити по-давньому, ніби ніколи й не знав іншого життя…), — ось що було справді тяжко, як повернення з війни, хай навіть і з перемогою (це порівняння чомусь здається мені надзвичайно вдалим), уоu sее, Густаве, розумієш?… Густав киває й шанобливо басить «йо», він славний чолов'яга, тільки ні фіга він, ясна річ, не розуміє, шкіпер голландський (руді бурці в нього чисто як у шкіпера, хіба що люльки бракує, Мала, побачивши його, чмихнула: Летючий Голландець! — нібито така собі карикатура на національний стереотип, але таких карикатурно-стереотипних людей в усіх народів насправді хоч гать гати, і тільки через завчену нашу недовіру до національних стереотипів сприймаєш їх за дивовижу). Єдине, що Густава цікавить, це знімки, — от на знімках він дійсно розуміється, що «йо», то «йо», — чіпким оком умить вихоплює з файлу ті, котрі просить збільшити, і я, власне, міг би заткнутися й нічого йому не пояснювати, зрештою, чи ж знімки не говорять самі за себе, але мені весь час муляє підозра, що йому й мені вони говорять щось зовсім різне: він не був тоді в Києві і все, що тепер перед собою бачить, — це просто силу-силенну людей на міських вулицях під снігопадом, декотрі ракурси вийшли дуже гарно (це коли мені вдалося залізти на дерево й зняти звідтіля вулицю Грушевського, — крізь мереживо всніженого віття, аж по самий обрій, жовтогаряче людське море…), ну й, звичайно, крупні плани, прекрасні обличчя — старі, молоді, натхненні, розсміяні, зі щасливими сльозами на очах, із ротами, розчахнутими радісним криком (а ось цього рідкозубе сяючого пацана в чорній лижній шапочці з оранжевою биндою Густав проминає, ледве скинувши оком, — це вже вище, коло Верховної Ради було, там теж кілька непоганих кадрів вийшло; поки я дерся на обледеніле дерево, а Вовчик тримав камеру, пацан узявся тримати мою куртку, жінки бідкалися за мене: та він же змерзне там, та як же ж без куртки! — нічо'— нічо', суворо відказував Вовчик, його любов до батьківщини гріє, — і пацан, задерши голову, світився знизу тим завороженим усміхом, що в багатьох тоді так і не сходив з лиця, мов прикипілий: рот несвідомо-блаженно розтягнений до вух, як буває, коли стоїш на вітрі на вершині гори чи у відкритому морі злітаєш на хвилі на серфінговій дошці, — від захвату величчю стихії, більшою, ніж може вмістити людська уява; пацан приїхав із Рівного, зараз першого-таки дня, й розказував нам, як їхав уночі, — ціла Житомирська траса була освітлена як удень, усі машини мчали на Київ, здавалося, ціла Україна знялася з місця і, сурмлячи клаксонами, мчить на Київ, а по узбіччях горіли багаття, стояли селяни з придорожніх сіл і махали вслід прапорами, «другої такої ночі в мене в жизні не буде», казав пацан, якщо я це перекладу тепер Густаву, він, напевне, подумає — так говорять про ніч із жінкою, але тоді нам таке порівняння й на гадку не спало б, бо те, про що розказував пацан, було І нашою ніччю також, нас усіх, хто слухав, спільною, неосяжною оку океанічною хвилею, що на сотні кілометрів довкруг бурунилась, клекотала і з прибутним громом прорваної греблі неслася крізь тьму на столицю, наперед побиваючи огромом усе, що здуру схотіло б їй протиставитися, і ми були нею так само горді, як і він, я попросив дозволу його клацнути, і от він — звичайний собі знімок блаженно всміхненого пацана в чорній лижній шапочці, не прикметний нічим, крім хіба оранжевої бинди, але такі бинди, знов-таки, були у всіх, ну що ж, гортаємо далі…).