З'явився у вжитку навіть спеціальний термін — «Помаранчева революція». Схоже, люди повигрібали з шаф усі відтінки помаранчевого, від ясно-жовтого до червінькового, та начепили їх на себе всі водночас: куртки й светри, шарфи й сумочки, плащі й парасольки. Помаранчеві стрічки майорять усюди — на деревах і парканах, ліхтарях і таксівках. Водії обмінюються життєрадісними гудками, і перехожі (вкупі з дорожньою інспекцією, до речі!) вітають їх усмішками й піднятими кулаками. Враження таке, мов тримільйонна столиця перетворилася на море братньої любови. Вітрини крамниць рясно оздоблені помаранчевими предметами. Найбільше мені сподобалась вигадка кав'ярні неподалік од мого дому: її вікна здалеку сяють ретельно викладеними пірамідками апельсинів!
Багато що тут може здатися дітвацтвом. Але дехто називає це пробудженням нації. Та й власті дітвацтвом це теж аж ніяк не вважають. Щоночі кримінальні злочинці, навезені до Києва спеціальними потягами для провокування бешкетів, ріжуть шини на автомобілях з помаранчевими стрічками. А суботнього вечора, у переддень учорашнього другого туру голосування, почалися напади вже й на вбраних у помаранчеве людей. Мого товариша, який мав стрічку на пальті, було збито з ніг у темному провулку двома ударами — по голові й по нирках. Чи не більше, однак, його приголомшило те, що бандити обізвали його, по-російськи, «жидовской мордой» (мій товариш єврей, і по ньому це легко впізнати) — словами, які за тринадцять років української Незалежності, здавалось, давно відійшли були в непам'ять. «Як щурі, — прокоментував він опісля: — Налетіли, збили — й накивали п'ятами, не збираючись зі мною битись: просто розчинилися в темряві».
Так воно й відбувається: дні належать «нам», ночі — «їм». При світлі дня 31 жовтня ми прийшли на виборчі дільниці й проголосували в цих президентських виборах перший раз, — тобто, ті з нас, хто зумів пробитися крізь усі загадкові «помилки» та «неточності» у виборчих списках, через які близько трьох мільйонів українців виявилися позбавленими права голосу. Для нації, що прагне демократичного розвитку, це стало непоганим уроком. Вчора, вже за другим разом, ми з'явилися на виборчі дільниці далеко ліпше приготованими боронити свої права при світлі дня. На той час, коли голосувала я, по всій країні телефони гарячих ліній розривалися від дзвінків, і виборцями було вже зафіксовано сотні найрізноманітніших «помилок» та «неточностей» (як-от повні автобуси людей із відкріпними талонами, що курсують від дільниці до дільниці для поновного голосування, або спіймані на гарячому особи зі стосами виборчих бюлетенів, наперед позначених «за Януковича», або випадки стрілянини та підпалів на виборчих дільницях тощо). Мені довелося вистояти по свій бюлетень чималеньку чергу: людей було як оселедців у бочці, але тиша при тому стояла неймовірна, і в повітрі Зависла просто-таки фізично відчутна напруга. Всі розуміють, що бюлетені будуть рахуватися вночі — і що, відтак, «наша» участь у виборах вкиданням бюлетеня до скриньки ще далеко не вичерпується.
Тут хотілось би уточнити один важливий момент. Розповсюджене кліше, яким часто послуговуються західні журналісти, описуючи основну колізію наших драматичних виборів, — це, що кандидат від влади Віктор Янукович є, мовляв, «проросійським», а кандидат від опозиції Віктор Ющенко — «прозахідним». З почуттями пересічного українського виборця ця версія має стільки ж спільного, скільки з почуттями учасників Троянської війни. Пан Янукович сприймається не стільки «проросійським», скільки, насамперед, «про-кримінальним» — таким собі українським Аль Капоне, за чиїми плечима два терміни ув'язнення за грабунок і розбій, а в публічному вжитку — кримінальне арго, порівняно з яким мужикувата балачка президента Кучми, що йде на спочинок, видається цнотливою, наче шкільний підручник. Колишній губернатор Донецька, пан Янукович репрезентує у владі так званих «донецьких братків» — бізнесовий клан зі скандально відвертим кримінальним минулим. Те, що цей клан тісно пов'язаний із подібними мафіозними кланами Росії, не виключено, слугує найближчим поясненням передвиборчого вибуху палкого кохання між російським та українським лідерами — кохання, дитям якого й був призначений стати, на обопільну втіху, «президент Янукович».
Сумніваюся, чи ми коли-небудь достеменно взнаємо, скільки мільйонів російських нафто-доларів було витрачено на цей проект, але відсампочатку в ньому була закладена одна фатальна помилка. Він абсолютно не брав під увагу тої обставини, що народ України може продемонструвати свій власний волевияв. Це проблема всіх авторитарних правителів. По певному часі вони втрачають всякий контакт зі своїм народом і ніколи насправді не знають, ким вони правлять.
Президентство Леоніда Кучми було вкрай непопулярним. Упродовж останнього року він заледве набирав у країні 10% підтримки. Те, що він обрав своїм «наступником» прем'єр-міністра з кримінальною біографією та п'ятнадцятьма орфографічними помилками в анкеті, — а на додачу ще й розпаношена пропагандистська кампанія в національних мас-медіях, — сприйнято було в суспільстві як цинічний поглум, як акт національної наруги, якої несила стерпіти: знак, що «безсоромність» корумпованої верхівки дійшла краю. Вперше цей vox populi (глас народу), що клекотав непідробним гнівом, я почула десь із місяць тому від своєї перукарки — російськомовної уродженки Росії. «Та за кого ж вони нас мають? — волала вона цілий час, поки мене стригла. — Що вони собі дозволяють, як вони сміють? Що я скажу своєму синові, якщо цей бандит стане президентом, — вперед, синку, грабуй, крадь, ґвалтуй, і коли-небудь зможеш стати президентом своєї країни?»
З мільйонами обурених матерів жарти кепські. Нація з такою глибоко враженою гідністю складає силу, якої не випадає зневажати. Це засвідчив уже перший тур. Вчинена тоді фальсифікація була, либонь, одною з наймасштабніших і найпродуманіших у новітній історії. А одначе жодні шахрайські технології, що були застосовані, так і не потрапили забезпечити панові Януковичу прямої перемоги. Якими були справжні показники першого туру, нам уже не дізнатися. Офіційний результат, що мав на меті показати країну буцімто «розколотою» надвоє, тільки роздратував народ іще дужче. Коли взяти під увагу, що з близько дванадцяти мільйонів офіційно визнаних у першому турі прихильників Ющенка принаймні десять мільйонів ніколи не мали змоги побачити його по телебаченню інакше, ніж об'єктом щонайбрутальніших і найбрудніших інсинуацій, розроблених за відверто сталінськими (чи геббельсівськими) пропагандистськими стандартами, то неважко уявити, до якої міри українська влада втратили в нації кредит довіри. Значною мірою тут спрацювала логіка — «раз вони так ненавидять цього чоловіка, значить, правда на його боці», — і саме ця логіка й забарвила українську революцію в помаранчевий колір.