Так було, аж доки ми не дісталися нижньої труни, звідки чувся шум, який зупинив Гедлі. Він стояв поруч і дивився, як я витягаю її, звільняючи достатньо для огляду місця. Постава його залишалася виструнченою, але було помітно, що чоловік гидує; він міг би приховати це в товаристві хвалькуватих ветеранів військової авіації за кухлем пива. Але не тут і не від мене.
Я побіжно оглянув палубу, де стояли ця й сусідні труни, але не побачив якихось ушкоджень чи очевидних вад.
Пролунав звук — вогке «чмак». Ізсередини. Ми дружно здригнулися. Крижану огиду інженера неможливо було приховати. Я подолав тремтіння.
— Мусимо відчинити її, — сказав я.
Гедлі не заперечив, але, як і я, не поспішав ворушитися. Присів навпочіпки й, міцно притиснувши однією рукою кришку, відімкнув затискачі з одного боку. Я відчинив їх зі свого боку, торкаючись липкими пальцями металу, й помітив, що рука трохи тремтить, коли поклав її на кришку. На мить, у якій зосередилась уся наша рішучість, ми з інженером зустрілися поглядами. Разом ми відчинили труну.
Спершу сморід: суміш гнилих фруктів, антисептика й формальдегіду, загорнутих у поліетилен із перегноєм і сіркою. Він наповнив вантажний відсік, вдарив нам у ніздрі. Лампи над головою занадто яскраво освітлювали чорні мішки з тілами, липкі від конденсату й відходів. Я знав, що там будуть дитячі тіла, але вони однаково налякали мене й завдали болю. Один мішок лежав нерівно, закриваючи інший, і я одразу збагнув, що в ньому не одна дитина. Мій погляд ковзав просоченим поліетиленом, вихоплюючи контур руки чи профіль обличчя. Окремо від усього, біля нижнього шва, скрутилося ще щось. Щось завбільшки з немовля.
Раптом літак смикнувся, як наляканий поні, і верхній мішок зіслизнув, відкривши нашим поглядам маленьку дівчинку, років восьми чи максимум дев’яти, що наполовину висунулася з нього. Затиснутий, наче божевільний акробат, у кутку, її набряклий живіт мав колоті рани від багнетів; він знову роздувся, а скручені кінцівки напухли, як гілки. Шар шкіри, в якому був пігмент, обліз майже всюди, крім обличчя, чистого і невинного, мов у херувимчиків на небесах.
Це личко справді все перекреслило, завдало мені непідробного болю. Її миле личко.
Моя рука аж побіліла, притиснута до краю труни, але я не наважувався прибрати її. Щось застрягло у мене в горлі, і я з зусиллям проковтнув клубок.
Самотня муха, жирна й блискуча, виповзла з мішка й ледаче полетіла до Гедлі. Він повільно підняв ногу і згрупувався, наче збирався відбити удар. Дивився, як муха злетіла й незграбно стала рухатись у повітрі. Потім Гедлі зруйнував застиглу мить: зробив крок назад, змахнув руками й упіймав муху, — я почув, як ляснули його долоні, а з рота вирвався нудотний звук.
Коли я підвівся, у скронях гупало, ноги підкошувались. Я схопився за сусідню труну, горло наповнилося чимось прогірклим.
— Зачини її, — наказав Гедлі так, наче говорив із набитим ротом. — Зачини.
Руки в мене були як гумові. Опанувавши себе, я підняв ногу і копнув кришку. Вона гупнула, наче артилерійський набій. Вуха заклало, як буває під час різкого зниження.
Гедлі вперся руками в стегна, опустив голову і глибоко дихав ротом.
— Господи Ісусе, — прохрипів він.
Я помітив якийсь рух. Біля ряду трун стояла Пембрі, її обличчя скривилося від роздратованої огиди.
— Що… це… за… сморід?
— Усе гаразд. — Я виявив, що одна рука мене слухається, і спробував недбало відмахнутися. — Знайшли проблему. Довелося відкрити одну труну. Повертайтеся на місце.
Пембрі обійняла себе руками й рушила до свого крісла.
Зробивши ще кілька глибоких подихів, я виявив, що сморід розвіявся достатньо, аби можна було братися до роботи.
— Нам потрібно зафіксувати її, — сказав я Гедлі.
Він відірвав погляд від підлоги, і я побачив, що його очі перетворилися на щілинки. Руки стиснулися в кулаки, а широкі плечі розлючено випросталися. У кутиках інженерових очей блищали сльози. Він не промовив жодного слова.
Коли я замкнув засуви, труна знову перетворилася на вантаж. Ми повернули її на місце. За кілька хвилин інші труни знову вишикувалися вежею, фіксувальні паски опинилися на своїх місцях, вантажна сітка була опущена й надійно закріплена.
Гедлі зачекав, поки я впораюсь із роботою, і пішов уперед разом зі мною.