— Ні, немає там такого, — перебив він доктора. — Ми ж читали список разом. І я сказав вам, що ініціали О. Т. Е. пов’язані з Отісом Елліоттом. Факс про його звільнення я відправив ще до посадки на літак.
Фейн люб’язно всміхнувся.
— Ви забули про Ф. Т.
— Але це мої…
— Ви ж не поділяли пристрасті свого начальника до латинських виразів, так? Запис про Ф. Т. спантеличив мене. Не можна було думати, що людина з репутацією Ґрея напише «F», а потім маленьку «t», маючи на увазі ініціали «Ф. Т.» Але я прогледів цей факт. Це не були ваші ініціали, містере Тіллі. «Ft.» — це абревіатура. А конкретніше, «fac» від «facere» — робити і «totum» — все. Фактотум. А хто був Ґреєвим фактотумом?
Запала тиша.
— Гадаю, ми довідаємося, що це вбивство було заплановане принаймні тиждень або й два тому. Коли я почав розуміти, яким механізмом убили Ґрея, залишилося знайти людину, здатну на розробку такого механізму, в котрої одночасно були мотив і нагода. Витягніть руки, містере Тіллі.
Секретар неохоче погодився.
— Неможливо щиро повірити, що ці руки сконструювали витончений механізм, чи не так? — поцікавився Фейн. — Ні, Елджі, прихильник моделювання і майстер на всі руки, трохи вдосконалив один із Ґреєвих інгаляторів, аби після натискання той вибухнув у роті, простромивши мозок голкою. Просто, але ефективно. Він знав, що Ґрей не любить з’являтися з інгалятором на публіці. Щодо всього іншого йому довелося покластися на випадок, і доля виявилася прихильною до нього. Злочин мало не став абсолютно нерозв’язним. І все, напевно, вдалося б, якби жертва та вбивця не були занадто великими любителями латинських жартів між собою.
Фахівець із турбулентності. Стівен Кінг
Стівен Кінг — це я — написав щонайменше дві історії про страх польотів. Одна називається «Ленґоліери», і за її сюжетом зняли мінісеріал. Друга, «Нічний політ», розповідає про вампіра, котрий не перетворювався на кажана, а керував приватним літачком. Та історія перетворилася на повнометражний фільм. А ця абсолютно нова.
Коли пролунав телефонний дзвінок, Крейґ Діксон сидів у вітальні півлюксу в готелі «Чотири сезони», насолоджуючись доставленою прямісінько в кімнату дорогою їжею й дивлячись кіно на платному каналі. Доти спокійне серцебиття втратило свою незворушність і пришвидшилось. Діксон був ні до чого не прив’язаний, ідеальне перекотиполе, і лиш одна людина знала, що він зараз у цьому розкішному готелі навпроти парку Бостон-Коммон. Йому не хотілося відповідати, але чоловік, якого він називав організатором, телефонуватиме знову й знову, аж доки він візьме слухавку. А якщо він відмовиться відповідати, це матиме свої наслідки.
Це не пекло, подумав він, помешкання занадто гарне. Але це чистилище. І жодних шансів на звільнення в найближчій перспективі.
Діксон вимкнув звук і підняв слухавку. Він не привітався. Просто сказав:
— Так нечесно. Я лише два дні тому повернувся з Сіетла. Ще відновлюю сили.
— Зрозумів, і мені страшенно шкода, але тут з’явилася справа, а ти єдиний доступний. — «Шкода» прозвучало як «фкода».
Організатор мав заспокійливий голос, що заколисував тебе, як у діджея на радіо, от тільки шепелявість час від часу псувала звучання. Діксон ніколи його не бачив, але уявляв високим і худим, із блакитними очима й гладеньким обличчям, невизначеного віку. Насправді він, напевно, тлустий, лисий і смаглявий, однак Крейґ відчував, що образ у його голові ніколи не зміниться, адже не сподівався колись побачити організатора. За роки роботи на фірму — якщо це фірма — він познайомився з багатьма фахівцями з турбулентності, і жоден з них ніколи не бачив цього чоловіка. Жоден із фахівців, які з ним працювали, не міг похизуватися гладеньким обличчям; навіть люди ще до тридцяти або за тридцять мали підстаркуватий вигляд. Річ не в роботі, яка була нескладною, хай навіть часом доводилося виходити вночі. Річ у тім, що саме робило їх спроможними нею займатися.
— Кажи, — дозволив Діксон.
— «Allied Airlines», рейс 19. Без зупинок із Бостона до Сарасоти. Вилітає сьогодні ввечері о 20:10. Ти ще маєш час, щоби встигнути.
— А більше нікого немає? — Діксон помітив, що мало не скиглить. — Я втомився, чувак. Той переліт із Сіетла був просто паскудний.
— Твоє звичне місце, — озвався організатор, вимовивши «міффе». А тоді роз’єднався.
Діксон подивився на рибу-меч, якої йому більше не хотілося. Подивився на екран, де йшов фільм із Кейт Вінслет, який йому не судилося додивитися, принаймні в Бостоні. Подумав — і вже не вперше! — чи не зібрати йому речі, винайняти автівку й поїхати на північ, спершу до Нью-Гемпширу, потім до Мейну, а тоді перетнути кордон із Канадою. Але вони впіймають його. Це він знав точно. А ще він чув плітки про те, що ставалося з фахівцями-втікачами, аж до страти на електричному стільці, білування і навіть варіння живцем. Діксон не вірив чуткам, однак… трошечки вірив.