Мері Ворт замовила вино та обережно налила його в маленьку пластяночку.
— Ви нічого не взяли, містере Діксон?
— Ні, я не їм і не п’ю в літаках.
Містер Бізнесмен щось буркнув. Він уже впорався зі своїм першим джином із тоніком і витріщався на другий.
— Ви з тих, хто боїться літати, чи не так? — співчутливо поцікавилась Мері Ворт.
— Так. — Причин не визнавати цього не було. — На жаль.
— Дарма, — втрутився містер Бізнесмен. Освіжившись напоєм, він промовляв справжні слова, а не буркав. — Це найбезпечніший із вигаданих людством видів транспорту. Пасажирський літак востаннє падав хтозна-коли. Принаймні в цій країні.
— Я не переживаю, — озвалася Мері Ворт. Вона видудлила половину своєї пляшечки, і на щоках у неї розквітнув рум’янець. Очі заблищали. — Я не подорожувала літаком, відколи п’ять років тому помер мій чоловік, але з ним удвох ми літали двічі або й тричі на рік. Тут, угорі, я почуваюся ближчою до Бога.
Як на замовлення, після цих слів заплакала чиясь дитина.
— Якщо на небесах так людно й галасливо, — зауважив містер Бізнесмен, розглядаючи салон «боїнга-737», — я туди не хочу.
— Кажуть, літак у п’ятдесят разів безпечніший за автомобіль, — повідомила Мері Ворт. — А то й більше. Можливо, навіть у сто.
— Можете навіть розраховувати на п’ятсот. — Містер Бізнесмен нахилився повз Діксона і простягнув руку Мері Ворт. Джин поступово робив свою дивовижну роботу, перетворюючи чоловіка з грубіяна на привітну людину. — Френк Фрімен.
Жінка, усміхнувшись, потисла йому руку. Крейґ Діксон сидів поміж ними, закляклий і нещасний, але теж потис руку Фріменові, коли той простягнув її йому.
— Ого, — озвався Френк і по-справжньому засміявся. — Ви перелякані. Але знаєте, як кажуть: холодні руки — гаряче серце. — Він перехилив решту трунку.
Діксонові власні кредитки завжди працювали. Він зупинявся в першокласних готелях і замовляв першокласну їжу. Іноді проводив ніч у товаристві привабливої жінки, залишаючи їй більше грошей за свої примхи, які, судячи з інтернет-сайтів, куди, напевно, не зазирала Мері Ворт, були не такими вже й примхливими. Він товаришував із іншими фахівцями з турбулентності. Вони були дружною командою, пов’язаною не лише заняттям, а й спільними страхами. Платили йому більш ніж добре, та й усі ці додаткові виплати… Але в такі хвилини ніщо з цього не мало значення. У такі миті існував лише страх.
Усе буде гаразд. Завжди було гаразд.
Однак у такі миті в очікуванні клятої бурі ці вмовляння не допомагали. Так, звісно. Саме це й робило його гарним фахівцем.
Десять тисяч метрів. До землі дуже далеко.
Турбулентність чистого неба — ТЧН.
Діксон чудово на ній знався, але ніколи не був до неї готовий. Коли вона вдарила цього разу, рейс 19 компанії «Allied» летів десь над Південною Кароліною. Якась жінка йшла до туалету у хвості літака. Юнак у джинсах і з модною щетиною нахилився побазікати до жінки, що сиділа ліворуч біля проходу, і вони з чогось сміялися. Мері Ворт дрімала, спершись головою на вікно. Френк Фрімен наполовину впорався з третім коктейлем і другим пакунком «Fritos».
Авіалайнер раптом завалився на лівий бік і несамовито стрибнув уперед із гуркотом і скрипом. Жінка, що йшла до вбиральні, перелетіла через крісла в останньому лівому ряду. Хлопець зі щетиною налетів на перегородку між багажними відділеннями, вчасно витягнувши руку, щоб пом’якшити удар. Кілька людей, які розстебнули паски, піднялися над спинками сидінь, немов левітуючи. Хтось закричав.
Літак із глухим стуком упав униз, ніби камінь у криницю, а потім знову злетів, нахилившись у протилежний бік. Фрімен саме підіймав свій напій, тож тепер весь був у ньому.
— Бляха! — скрикнув він.
Діксон заплющив очі й захотів померти. Знав, що цього не станеться, якщо він виконає свою роботу, саме для цього він і був тут, але все щоразу відбувалось однаково. Йому завжди хотілося померти.
Пролунало «дін-дон».
— Говорить капітан, — голос Стюарта був (як сказав колись один коментатор, зробивши цю фразу популярною) холодний, як зворотний бік подушки. — Народ, ми, схоже, потрапили в несподівану турбулентність. Я…
Літак знову жаско підскочив, — шістдесят тон металу підкинуло в повітря, наче якийсь клаптик обвугленого паперу в каміні, — а тоді провалився вниз з уже знайомим скреготливим гупанням. Крики посилились. Пані, що прямувала до вбиральні, підвелась, хитнулася назад, змахнула руками й упала на сидіння в правому ряду. Містер Щетина скрутився в проході, тримаючись за бильце крісла з другого боку. Кілька багажних відділень розчахнулися, виплюнувши сумки.