— Бляха! — повторив Фрімен.
— Тож я ввімкнув сигнал пристебнути паски, — продовжив пілот. — Перепрошую, народ, ми повернемося до спокійного повітря…
Літак узявся підійматися й падати кількома різкими ривками, як камінчик, що скаче жабкою на поверхні ставка.
— …за кілька хвилин, тож тримайтеся.
Літак упав, а тоді знову піднявся. Жіночі сумочки злітали, падали й розліталися проходом. Діксон міцно заплющив очі. Його серце гупало так швидко, що неможливо було розрізнити окремі удари. У роті зробилося кисло від адреналіну. Чоловік відчув, як у його долоню лягла чиясь рука, і розплющив очі. Мері Ворт витріщалися на нього з блідим, як пергамент, обличчям. Очі в неї були велетенські.
— Ми загинемо, містере Діксон?
Так, подумав він. Цього разу загинемо.
— Ні, — відповів. — З нами абсолютно все га…
Здалося, наче літак наштовхнувся на цегляну стіну, кинувши пасажирів на натягнуті паски, а потім завалився праворуч: тридцять градусів, сорок, п’ятдесят. Щойно Діксон вирішив, що вони зроблять повний оберт, машина вирівнялась. Він чув, як верещать люди. Заходилася плачем дитина. Якийсь чоловік кричав: «Усе гаразд, Джуліє, це нормально, все гаразд!»
Діксон заплющив очі й дозволив страхові просочити себе наскрізь. Це було жахливо, але іншого виходу не було.
Він бачив, як вони перекочуються, цього разу не зупиняючись і роблячи повний оберт. Бачив, як великий авіалайнер втрачає своє місце в термодинамічній таємниці, завдяки якій раніше тримався в повітрі. Бачив, як задирається ніс — спершу швидко, а потім повільно, і літак хилиться вниз, наче машинка перед першим стрімким падінням на американських гірках. Бачив, як літак починає завершальне занурення, як пасажирів, що не пристебнули паски, пришпилило до стелі, а жовті кисневі маски витанцьовують у повітрі останню тарантелу. Бачив, як дитина вилетіла вперед і зникла в бізнес-класі, продовжуючи розриватися від плачу. Бачив, як літак зіштовхується з землею, як від носа і першого класу залишається букет пожмаканої сталі, що розквітає в напрямку другого класу, витягаючи дроти, шматки пластмаси й відірвані кінцівки, попри вогняний вибух; Діксон востаннє ковтає повітря — і його легені займаються, наче паперові мішки.
Усе це промайнуло перед ним за кількадесят секунд — напевно, тридцять, аж ніяк не більше сорока — і здалося таким реальним, наче відбувалося насправді. А потім після останнього пустотливого стрибка літак вирівнявся, і Діксон розплющив очі. Мері Ворт дивилася на нього набряклими від сліз очима.
— Я думала, ми загинемо, — сказала вона. — Знала, що загинемо. Я бачила це.
«Я теж», — подумав Діксон.
— Дурниці! — Попри свій бадьорий голос, із вигляду Фрімен був зеленуватий. — Ці літаки завдяки тому, як їх конструюють, вони можуть летіти крізь ураган. Вони…
Його просторікування перервала водяниста відрижка. Фрімен вихопив із кишені переднього сидіння паперовий мішечок, розгорнув його і притиснув до рота. Потім пролунали звуки, що нагадали Діксонові маленький, але потужний млинок для кави. Вони стихли, а потім пролунали знову.
З колонок почулося «дін-дон».
— Народ, перепрошую, — сказав капітан Стюарт. Голос його залишався холодним, як зворотний бік подушки. — Таке час від часу трапляється, це невеличке природне явище, яке ми називаємо турбулентність чистого неба. Гарна новина: я повідомив про неї, тож інші літаки спрямують в обхід цієї неприємної місцини. Ще краща новина: ми приземлимося за сорок хвилин, і я гарантую, що решта шляху мине гладенько.
Мері Ворт зайшлась істеричним сміхом.
— Раніше він теж так казав.
Френк Фрімен згортав верхній край свого паперового мішечка з упевненістю досвідченої людини.
— Це не від страху, навіть не думайте, просто стара звична морська хвороба. Мене нудить навіть на задньому сидінні автомобіля.
— Назад до Бостона поїду потягом, — вирішила Мері Ворт. — Досить з мене цього, красно дякую.
Діксон дивився, як стюардеси спершу переконалися, що з непристебнутими пасажирами все гаразд, а тоді прибрали з проходу розкиданий багаж. Салон наповнився балачками й нервовим сміхом. Діксон дивився і слухав, серцебиття повернулося до норми. Він стомився. Він завжди стомлювався після порятунку повного пасажирів літака.
Решта шляху минула звично, як і обіцяв капітан.
Мері Ворт поспішала за своїм багажем, який мав прибути на стрічку номер 2 внизу. Діксон зі своєю маленькою сумкою зазирнув випити до «Dewar’s Clubhouse». Він запросив містера Бізнесмена приєднатися до нього, але Фрімен похитав головою.