— Я скажу командирові, що ви вирішили проблему, — сказав він, — можна знову набирати швидкість.
Я кивнув.
— І ще дещо, — додав він. — Якщо побачите ту муху, вбийте її.
— А хіба ви не…
— Ні.
Я не знав, що ще сказати, тому відповів просто:
— Так, сер.
Пембрі сиділа на своєму місці, задерши лице догори, й удавала, наче спить. Ернандес застиг виструнчившись, із напівопущеними повіками. Жестом він попросив мене підійти ближче й нахилитися.
— Ви випустили їх погратися? — запитав він.
Я завмер над ним і нічого не відповів. Серце протнув той самий гострий біль, який буває в дитинстві, коли закінчується літо.
Коли ми приземлилися в Довері, похоронна команда в парадній формі розвантажила труни, віддаючи останні почесті кожному мерцю. Потім мені казали, що, коли прибували інші тіла, формальності дедалі скорочували, і кінець кінцем літаки зустрічав лише самотній капелан Військово-повітряних сил. Наприкінці тижня я знову був у Панамі з набитим індичкою та дешевим ромом шлунком. А потім вирушив на Маршаллові острови з вантажем харчів для місцевої бази керованих ракет. У командування Військово-повітряних сил ніколи не бракує вантажів.
Жах у небесах. Артур Конан Дойл
Окрім оповідань про Шерлока Голмса, Дойл написав понад сотню інших історій, десятки з яких розповідають про надприродне. Деяким із них бракує стрімкості, цієї риси історій про Голмса (мовляв, «подивімося, що буде далі»); здебільшого в них ідеться про поважного молодого англійця, котрий зустрічається з надприродним жахіттям і завдяки стійкості та силі волі перемагає його, однак щиро назвати страшними можна лише кілька з них. Одне з таких оповідань — «Лот № 249», а інше — те, що зараз перед вами. Як і його сучасника Брема Стокера, Дойла захоплювали нові винаходи (у 1911 році він купив автомобіль, хай навіть ніколи до цього не їздив), серед яких і літак. Коли читатимете «Жах у небесах», пам’ятайте, що це оповідання опублікували 1913 року, всього за десять років після того, як «Флаєр» братів Райтів, злетівши з Кітті-Гока, протримався в повітрі 59 секунд; Орвілл керував примітивним механізмом, а Вілбур стояв на землі[7]. Коли оповідання Дойла надрукували в «Стренді», літаки могли піднятися максимум на висоту від трьох з половиною до п’яти з половиною тисяч метрів. Дойл уявив, що може бути вище, десь над хмарами, і написав своє найстрашніше оповідання.
Думку про те, що надзвичайна розповідь, яка отримала назву «Свідчення Джойса-Армстронга», — це майстерний розіграш, вигаданий людиною зі збоченим і моторошним почуттям гумору, нині заперечують усі, хто детально ознайомився з темою. Навіть найпохмуріший інтриган з гарною уявою завагався б, перш ніж пов’язати свої хворі вигадки з безперечними й трагічними фактами, які підтверджують цей письмовий звіт. Попри те, що зроблені в ньому заяви неймовірні й навіть монструозні, загальновідомо, що все це правда, і ми мусимо підлаштувати свої ідеї до нової ситуації. Наш світ, як виявилося, захищає від дивовижної й несподіваної небезпеки лише вузька, ненадійна межа. У цій розповіді, яка переказує оригінальний документ у неминуче уривчастому стилі, я докладу зусиль, аби познайомити читача з усіма відомими сьогодні фактами, попередньо зауваживши: якщо розповідь Джойса-Армстронга може викликати сумніви, то факти стосовно лейтенанта Р. Н. Міртла і містера Хея Коннора, котрі, безумовно, загинули за таких самих обставин, незаперечні.
«Свідчення Джойса-Армстронга» було знайдено в полі, яке називається Ловер-Хейкок і розташоване на півтора кілометра західніше від села Вітігем на межі Кенту і Сассексу. 15 вересня минулого року батрак Джеймс Флінн, який працював на фермера Метью Додда з ферми «Чонтрі» у Вітігемі, помітив вересову люльку на стежці, що огинала живопліт на Ловер-Хейкоку. Ще за кілька кроків він підняв розбиті окуляри. І нарешті, серед кропиви в канаві він побачив пласку книжечку в полотняній обгортці, яка виявилася записником із відривними аркушами; кілька з них вирвалися на волю й тріпотіли в нижніх гілках живоплоту. Батрак зібрав їх, але кілька аркушів, включно з першим, так і не вдалося знайти, тож це надважливе свідчення має кілька прикрих білих плям. Чоловік відніс записник своєму господареві, котрий своєю чергою показав його докторові Дж. Г. Атертону з Гартфілда. Цей джентльмен одразу збагнув, що знахідка потребує фахового дослідження, і рукопис передали до лондонського аероклубу, де він зараз і лежить.
Рукописові бракує двох перших сторінок. Наприкінці розповіді теж вирвано сторінку, однак це не впливає на послідовність аргументів. Припускають, що на вступних сторінках ішлося про кваліфікацію містера Джойса-Армстронга як аеронавта, адже про це можна дізнатися з інших джерел, які повідомляють, що його не міг перевершити жоден англійський пілот. Багато років його вважали одним із найхоробріших та найрозумніших льотчиків, і це поєднання дозволило йому винайти й випробувати кілька нових пристроїв, серед яких гіроскопічне кріплення, назване на його честь. Основна частина тексту охайно написана чорнилом, проте кілька останніх рядків нашкрябані олівцем, і то так недбало, що їх ледве вдається прочитати; щиро кажучи, саме такого письма й очікуєш від людини, яка поспіхом залишає на папері карлючки, сидячи за кермом літака. Можна також додати, що остання сторінка вкрита кількома плямами і, як стверджують фахівці Міністерства внутрішніх справ, на обкладинці є кров — яка, ймовірно, належить людині, абсолютно точно — ссавцю. Той факт, що в ній знайшли щось схоже на збудника малярії (а відомо, що Джойс-Армстронг страждав від переміжної пропасниці), — чудовий приклад того, як сучасна наука озброює детективів новими методами.