Гальмує; їй раптом стає цікаво, вона повертає звивисте тіло,
Щоб подивитись. Висить на приголомшливій висоті посеред усього у власному
Тілі; щільно загорнута в тіло, котре так зі свистом кинулось у найпохмуріший танець,
Падає вниз, зістрибнувши розкішно, з якимось вповільненим і очманілим роздоллям,
Наче вві сні, коли падаєш, як нескінченне місячне сяйво у спраглу землю
В центральному штаті чиєїсь отчини; її накриває теплом поступовим,
Вона тут ширяє, дихає глибше і глибше дедалі тим, що вважала
Повітрям; а висота зробилася більш людською, бачить — ось хмари чесні
Під нею, ліворуч й праворуч, повільно до них підпливає і притискає
До себе, кумедно обнявши руками й ногами; а
Очі її розчахнуті вітром, можна і рот розчахнути й втягнути
Все те тепло кукурудзи на полі, можна плисти, лежачи на спині, хай здається,
Що під спиною подушка є велетенська і ось-ось повернешся до когось
У ліжку, всміхнешся; розуміє у темряві: можна далеко ковзнути,
Падати вниз, наче пташка, частково розправивши крила,
А може, вихором божевільним гімнастів одвічних у теплому подиху
Поля пшениці, що виростає під місяцем вересневим. І є час пожити,
Є нелюдське здоров’я, і бачить вона недосяжні людські вогні під собою, бачить
Далеке шосе, на якому пізня безцінна для когось машина мацає землю, в’їжджаючи
У квадратне містечко; а праворуч від неї, де був правий борт, мерехтлива вода
Відбиває місячне світло похиленим боком і плюскоче, кидаючи срібло. О Боже, це зло
І добро злилися в єдине, прибравши всі пози для того, щоби
Кохатися, танцювати чи спати, і раптом хмарами затягнуло її і немає
Дощовика, але байдуже; онде містечка ллють вогні яскравіше крізь
Хмари, і вона йде до них, наче краплі дощу, подивитися на автобус
«Ґрейгаунд», що ллє світло крізь вікна — це сигнал не звертати —
Вниз, як граційний пірнальник ногами у воду, щоб спідниця чарівно злетіла
Аж до обличчя тканиною з запахом страху, спершу так п’янко оголені ноги, а потім
Руки угору, повільно перевернутися — де ти, опоро? — чекати, коли щось величне
Перехопить контроль і втамує тремтіння; а поруч униз мчать пір’їни,
Швидко смикають шиями птахи; голова повернулась зустрітися з золотом ока,
Віч-на-віч залишитись із совами в пошуках курки; ой як захотілось курчати.
Зір, як у яструба, вихопив раптом усі ті фари людські на машинах,
Товарні вагони, мости, ті, що вигнули спини, і те, як повільно здіймається місяць,
Освітивши згори серпантини річок, і весь темний середній захід заливши
Світлом. Ось у кущах білішає кролик, і курчата туляться в купку,
Забувши про подих; є ще час, аби трохи пожити;
І думка лине: є надія на довгу зупинку, й стрімке падіння
Контрольоване, і політ невпинний враз примхливо оберне силу тяжіння
Чимось іншим, відштовхне її вбік, наче місячне світло
Цю Силу Нову; є ще час пожити й подихати, хай тут немає повітря;
Ціла ніч, щоб спідницю до ладу привести, яка
Кажанячою зграйкою, тісно її огорнувши, направляє політ; це її для польотів шкіра
Із тканини, наче у тих, хто по телеку з парашутами плине
У променях сонця — на очах окуляри і паличку естафетну з рук у руки передають.
І Він теж для стрибка не прихопив парашута, та Йому допоміг небесний
Друзяка. А чи їй усміхнеться товариш, чи зблиснуть ті білі зуби? Ні, немає його.
І кричить, і виспівує гімни, свої крила людські розправляє
Із тендітних плечей; і аж раптом вітер, наче звір, щось співає їй, щось щебече;
Ні, немає вже сил залишатись коліщатком у велетенському світі; а зараз
Вона дивиться, як втрачає країна свою звичну майстерну форму, земля втрачає
І знову знаходить свої хати й людей; вона дивиться, як виникає
Світло десь на землі, одинокі будинки, ліхтарі на даху комори; якщо вона раптом впаде
Десь у воду, то житиме, наче дайвер, що вправно пірнає
В іншу щільну, срібну, повільну і рятівну, та все ж для легень непридатну
Стихію: є вода, є ще час вдосконалити рухи
Для пірнання: стиснути ноги, руки витягнути вперед,
Аби в воду ввійти, наче голка, і виплисти на поверхню, мокрій, живій,
Хай їй хтось простягне кока-колу; є ж іще унизу оті води
Життя, де місяць стиснувся і лежить у ставку, так дозвольте ж мені розпочати:
Нічне небо Канзасу своїм розітнути тілом, розчахнувши повіки на кшталт супермена,
Просто до клятого місяця, розгорнути два крила природні піджака,