Пошитого Доном Лопером, і майнути совою до мерехтіння води;
Неможливо просто упасти, просто летіти й кричати, гаючи час, краще ним скористатись;
Вона вже проминула всі хмари, й повітря вологе
Зіпсувало їй кучері, й клапті туману востаннє на лиці розірвалися вовною — і їй відкрилась
Нова темрява, рух нових фар на ґрунтівках, що з хаосу виїжджають,
Ніч невпинно теплішає, ось новенький неминучий світ чиєїсь
Країни — сірий камінь і світло у водах, що ждали її;
Гей, вода: та хто знає, що буде, коли дівчина юна завзято візьме своє тіло
Й полетить, і триматиме курс на схиблене місяцем око в обіймах середнього заходу,
До води, що роками на неї чекала; нехай розтинають повітря
Рукави піджака, аби тільки дістатись мети? Що сказать наостанок
Про ту, що сьогодні почала падіння, загубивши своє власне тіло в висотах нічного
Повітря, щоб вишукувать воду, як спраглий кролик, де ж вона, життєдайна вода
Десь у межах Канзасу? І вона полетіла в оголене озера сяйво,
Спідниця охайна, долоні й лице зігрівало повітря,
Підіймаючись від пасовиськ із бобами, а внизу десь під нею, під шеніллю спідниці її у ліжках
Підіймались дівчата-селянки, відчувши богинь у собі, і хапались
За подряпані стовпчики ліжок у мріях про знаки жіночі,
Що їм місяць дає; кров чоловіча — залізо, ось що каже насправді їм стогін
Літаків над будинком глупої ночі на центральному заході, що пролітають
Над лісними пожежами у мовчазних невисоких горах; і їм слід прокинутись,
Аби дізнатись: жінка всередині хоче залізти на дах чи на дерево, щоби стати
Зіркою: адже ближче земля і вода так близько, та вона пролітає
Повз воду, тож береги змушують рукави тріпотіти інакше, коли вона
Далі прямує на схід, де над полем пшениці незабаром здійметься сонце, вона мусить
Зробити щось із водою — летіти до неї, впасти у неї, випити воду, постати
Із неї, але більше немає води на землі, її випили хмари,
Рослини її всотали, і там унизу на неї чекають лише
Спільні смертні поля; і тепер вона падає знову, а вже не літає,
Повертається крик відчайдушний, безмовний крик, із яким вона випала
Крізь герметично зачинені двері у літаку, не забувши мало,
Що зробила; пригадує, згадує форму у центрі
Хмари, що вигнулась так елегантно, і пригадує: має ще час, щоб померти
Не залишивши пояснень. Дозвольте тепер капелюшок у літньому скинути небі
На поля кукурудзи, у неї тепер є час, аби зняти той черевик
Безпарний пальчиками на нозі, аби відстебнути панчохи
Незворушними пальцями, зауваживши, як неминуче просто роздягатись в повітрі;
Коли близиться смерть, без зусиль наше тіло приймає будь-яку позу,
Крім тієї, що дозволить йому злетіти угору і залишитись живим,
Не померти; унизу майорять дев’ять ферм — вісім вишикувалися самотньо, залишивши
У центрі дев’яту, а далі поля, що зробили із нею те саме, й немає
Назад вже шляху, є тільки обране місце, та вона все ж скидає піджак
І сумні його крильця ні на що не придатні зі срібла, і верткий кажанячий хвіст із тканини —
Спідницю, й іскристу, як блискавка, блузку, й інтимну
Тканину для внутрішніх перельотів трусиків, в яких мчить, наче привид святий
Нашої Діви Марії, і довгі, як вітровкази, панчохи, й абсурдний
Бюстгальтер — аж тоді відчуває, як ковзає необхідний за приписом пояс
Із тіла її: не стискає він більше сідниці, і вона відчуває, як тканина тремтить
У руці, і пливе собі вгору увесь її одяг, щоб здійнятись
До хмар, а останнім над головою летить черевик небезпечно гострий,
Наче пташка безглузда, і скоро впаде, й незабаром впаде
Ось так просто — це найчудовіша річ, яку дарувало Канзасу
Небо; і всі шари американської атмосфери, що ковтали легені, — від швидкоплинного
Холоду в космосі до землі, де зернівки дрімотні схиляються низько та важко
І вдихи рахують, як фермери-багатії: і чекає на них останній
Її суперменський вчинок — змах фінальний ретельний неспішний її руки
Над її неушкодженим юним тілом, яке бачить кожен, хто спить, уві сні:
Хлопчики вперше дізнаються, як кров від серця потрапляє до паху,
А долоні вдівців на фермі під ковдри повзуть і там виявляють,
Що на світанку повстали й самі, кров неземна гордовито біжить
До сонця, всі відчувають, як щось їх проймає, коли повз пролітає вона,
Прикривши руками довгі ноги свої, свої груденята маленькі й глибину