І кілька слів про особу автора цього епохального свідчення. За словами кількох друзів, котрі по- справжньому знали цього чоловіка, Джойс-Армстронг був поетом і мрійником, але заразом механіком і винахідником. Він мав неабиякі статки, більшу частину яких вкладав у заняття аеронавтикою. У його ангарах поблизу Девайзеса стояли чотири приватні літаки, і кажуть, що за останній рік він здійснив не менш ніж сто сімдесят польотів. Він був схильним до усамітнення чоловіком з нападами меланхолії, під час яких мав звичку уникати своїх друзів. Капітан Денджерфілд, котрий знав його найближче, каже, що подекуди його ексцентричність погрожувала перерости в щось серйозніше. Одним із проявів цього була чоловікова звичка брати з собою в літак рушницю.
Іншим проявом стала хвороблива реакція його свідомості на випадок із лейтенантом Міртлом. Той, намагаючись поставити рекорд висоти, впав, піднявшись приблизно на дев’ять кілометрів. Жахливо казати це, але його голова була просто відірвана, хоча тіло й кінцівки зберегли звичний вигляд. На кожних зборах льотчиків Джойс-Армстронг, якщо вірити Денджерфілду, питав із загадковою посмішкою: «А де, заради Бога, Міртлова голова?»
Якось після спільного обіду льотної школи в Селісбері Джойс-Армстронг розпочав суперечку про те, з якою найнеминучішою небезпекою доводиться зустрічатися пілотам. Вислухавши послідовні припущення: повітряні ями, дефекти конструкції й занадто різкий оберт керма, — він зрештою здвигнув плечима, наче відмовляючись розповісти про власні погляди, однак даючи зрозуміти, що вони відрізняються від усього запропонованого товаришами.
Варто зауважити, що після чоловікового цілковитого зникнення виявили, що його справи були надзвичайно впорядковані, а це може свідчити про явне передчуття катастрофи. Зробивши ці важливі пояснення, я переповім історію точнісінько так, як вона написана починаючи з третьої сторінки просоченого кров’ю записника:
«Проте, обідаючи в Реймсі з Коселлі та Ґуставом Реймондом, я виявив, що жоден із них не усвідомлює особливої небезпеки, яка криється в горішніх шарах атмосфери. Я не розповів їм, що було в моїх думках, але натякав на це, і якби в них були якісь здогадки з цього приводу, вони неодмінно заговорили б про це. Однак вони — просто двійко легковажних марнославних юнаків, котрих цікавлять лише власні імена в газеті. Цікаво зауважити, що жоден із них не підіймався на висоту понад вісім тисяч метрів. Звичайно, люди бували й вище — і на повітряних кулях, і сходячи на гірські вершини. Якщо припустити, що мої передчуття слушні, небезпечна для літака зона починається значно вище.
Повітроплавання розпочалося понад двадцять років тому, тож хтось може запитати: чому ця небезпека відкрилася тільки сьогодні? Відповідь очевидна. У дні слабких двигунів, коли універсальними вважалися «гноми» або «ґріни» з потужністю сто кінських сил, польоти були дуже обмежені. А тепер, коли двигуни з потужністю триста кінських сил стали радше правилом, ніж винятком, подорожі до горішніх шарів — легша й звичніша справа. Дехто ще може пам’ятати, як у дні нашої юності Ґаррос зажив всесвітньої слави, піднявшись на понад п’ять з половиною тисяч метрів, і переліт через Альпи вважався вагомим досягненням. Сьогодні стандарти неабияк зросли, і кількість висотних польотів за минулі роки збільшилась у двадцять разів. Чимало з цих польотів закінчилися добре. Пілоти раз по раз досягали позначки в дев’ять кілометрів, не відчуваючи дискомфорту й не страждаючи від ядухи. Що це доводить? Іншопланетний гість може тисячу разів висадитися на Землю й жодного разу не побачити тигра. Однак тигри існують і можуть зжерти випадково заблукалого в джунглях гостя. Високо в небі теж є джунглі, в яких живуть значно гірші за тигрів потвори. Вірю, що з часом ці джунглі будуть детально нанесені на мапу. Навіть зараз я можу назвати дві такі зони. Одна лежить над французьким регіоном По-Біарріц. Друга — простісінько в мене над головою, коли я пишу ці слова у себе вдома у Вілтширі. І я майже переконаний, що в районі між Гомбургом і Вісбаденом є ще одна така зона.