Перш ніж сісти в літак, я ретельно перевірив крила, кермову тягу і важіль набору висоти. Наскільки бачив, усе було гаразд. Тоді я ввімкнув двигун і переконався, що машина працює безшумно. Коли літачок відпустили, він майже одразу злетів на найменшій швидкості. Я кілька разів облетів домашній аеродром, щоб розігрітись, а потім, помахавши Перкінсу та решті, вирівняв крила й перемкнувся на найвищу швидкість. Машина легко ковзнула, наче ластівка, і пролетіла, підтримувана вітром, близько п’ятнадцяти кілометрів, після чого я трошки задер ніс угору, і вона почала підійматися широкою спіраллю до низької гряди хмар. Надзвичайно важливо підійматися повільно, заразом підлаштовуючись до тиску.
Як на англійський вересень, день видався задушливий і теплий, у повітрі важко висіло передчуття дощу. З південного заходу час від часу дмухав вітер, один із поривів виявився таким різким і несподіваним, що заскочив мене зненацька й за мить розвернув машину мало не на сто вісімдесят градусів. Я пригадую часи, коли такі пориви, вихори й повітряні ями були небезпечними — ще до того, як ми навчилися надавати нашим двигунам сили, яка це переважує. Щойно я дістався до низьких хмар, а альтиметр показав дев’ятсот метрів, як уперіщив дощ. Ото була злива! Вона стукотіла по крилах, шмагала мене по обличчю, заливала окуляри так, що я майже нічого не бачив. Я пригальмував до найменшої швидкості, адже летіти проти такої негоди було боляче. Коли я піднявся вище, посипав град, і довелося тікати від нього. Один із моїх циліндрів вийшов з ладу — мабуть, усередину забився бруд, — однак я продовжив рівномірно й потужно набирати висоту. Незабаром проблема зникла, і я почув низьке, нічим не стримуване муркотіння: всі десять циліндрів співали в унісон. Ось тут розумієш усю чарівність сучасних глушників. Ми принаймні можемо контролювати свої двигуни на слух. Як вони вищать, пищать і схлипують, коли їм тяжко! Усі ці крики про допомогу в минулому були марними, адже несамовите гуркотіння машини ковтало всі інші звуки. Якби ж перші авіатори могли повернутися, щоб оцінити красу й досконалість механізмів, за які вони заплатили власним життям!
Близько пів на десяту я підлетів до хмар. Унизу піді мною, розмита дощем, нечітка, тяглася рівнина Селісбері. Кілька аеропланів халтурили на висоті метрів триста, нагадуючи чорних ластівок на зеленому тлі. Мабуть, вони міркували, що я роблю там, серед хмар. Несподівано сіра полуда затягла землю піді мною, а навколо обличчя закружляли клапті водяної пари. Вона була холодна, липка, неприємна. Однак я вже піднявся над градом, тож мені пощастило. Хмара була темна і щільна, як лондонський туман. Я так розпачливо хотів опинитися в чистому повітрі, що задирав носа літачка, аж доки не ввімкнулась автоматична сигналізація і я почав ковзати назад. Мокрі крила, з яких текла вода, зробили мене важчим, ніж я думав, але незабаром хмара стала не такою щільною, і я подолав її перший шар. На мене високо над головою чекав другий, пухнастий і кольором схожий на опал, — суцільна біла стеля наді мною і суцільна темна підлога внизу, між якими мій моноплан старанно прокладав шлях угору розмашистою спіраллю. У цьому просторі між хмар до смерті самотньо. Повз мене пролетіла зграя якихось дрібних водяних пташок, стрімко прямуючи на захід. Швидке тріпотіння їхніх крилець і мелодійний лемент потішили мій слух. Я собі вигадав, що це були чирянки, але зоолог із мене такий собі. Тепер, коли ми, люди, теж стали птахами, нам слід навчитися розрізняти на око своїх братів.
Вітер піді мною шарпав і закручував розлогі хмари. В одному місці виник велетенський вихор, вир водяної пари, і крізь нього, наче крізь димар, я побачив віддалену землю. Десь далеко піді мною пролетів білий біплан. Я вирішив, що це була ранкова пошта між Бристолем і Лондоном. А тоді хмари знову затягнуло у вир, і абсолютну самотність більше ніщо не порушувало.
Минула десята, коли я дістався до нижнього краю горішнього пласту хмар. Він складався з прозорої водяної пари, що повільно наповзала з заходу. Вітер весь час сильнішав і тепер дмухав різкими поривами — сорок п’ять кілометрів на годину, якщо вірити моїм приладам. Уже було дуже холодно, хоч альтиметр показував трохи більше ніж два з половиною кілометри. Двигуни працювали чудово, і ми стабільно підіймалися. Шар хмар був щільнішим, ніж я очікував, але зрештою розсіявся до золотистого серпанку переді мною, а потім я миттєво виринув із нього, опинившись у безхмарному небі, в якому над моєю головою діамантом сяяло сонце: навколо блакить і золото, внизу мерехтливе срібло — неосяжні блискучі простори, куди не кинь оком. Була чверть по десятій, і стрілка барографа майже сягнула чотирьох тисяч. Я злітав дедалі вище, вуха зосередились на низькому муркотінні мотора, очі прикипіли до годинника, тахометра, показника рівня пального й масляного насоса. Не дивно, що авіаторів називають безстрашним народом. Коли треба думати про стільки всього, часу на турботу про себе не залишається. Приблизно тоді я помітив, яким ненадійним стає компас, щойно літак подолає певну відстань від землі. Після чотирьох із половиною тисяч метрів мій показував на захід і відхилявся на одну позначку до півдня. Справжню позицію доводилося визначати за сонцем і вітром.