Мені очевидно, що непритомний стан, який охопив Ґлейшера і меншою мірою Коксвела, коли вони у 1862 році піднялися на повітряній кулі на висоту понад дев’ять тисяч метрів, був спричинений велетенською швидкістю, з якою куля мчала прямісінько вгору. Підіймаючись поступово і призвичаївшись до нижчого атмосферного тиску повільнішими темпами, таких жахливих симптомів можна уникнути. На тій самій значній висоті я виявив, що можу, не відчуваючи особливого дискомфорту, дихати навіть без кисневого інгалятора. Проте я страшенно змерз, і мій термометр показував нуль за Фаренгейтом[9]. О пів на другу я піднявся майже на одинадцять кілометрів над поверхнею землі і продовжував поступово рухатися вище. Утім виявилося, що розріджене повітря не надто гарно підтримує мій літачок, і відповідно довелося суттєво зменшити кут підйому. Було зрозуміло, що навіть із моєю невеликою вагою та міцним, потужним двигуном на мене чекає момент, коли доведеться зупинитися. Як на зло, одна зі свічок запалювання знову почала відмовляти, і двигун періодично захлинався. Від страху поразки в мене стиснулося серце.
Приблизно тоді я й пережив дещо вкрай незвичне. Повз мене промчало щось, залишивши хвіст диму, і вибухнуло з гучним шиплячим звуком, викинувши хмару пари. Якусь мить я й гадки не мав, що сталося. Потім пригадав, що землю споконвіку бомбардували метеори, і на ній навряд чи збереглося б життя, якби ці каменюки не перетворювалися майже завжди на пару в горішніх шарах атмосфери. Це нова небезпека для того, хто підіймається високо, адже ще два метеори промчали повз мене, коли я наближався до дванадцятикілометрової висоти. Можна не сумніватися, що на самісінькому краю земної атмосфери ризик справді високий.
Стрілка мого барографа саме торкнулася позначки 12 600 метрів, коли я збагнув, що піднятися вище не зможу. Фізично я ще міг упоратися з таким навантаженням, але моя машина досягла межі своїх можливостей. Розріджене повітря не підтримувало крила достатньо надійно, і найменший нахил закінчувався боковим ковзанням на крилі, коли здавалося, наче літак рухається за власною волею. Імовірно, якби двигун працював на повну потужність, я б зміг подолати ще метрів триста, але він продовжував давати осічки, а два з десяти циліндрів, схоже, взагалі не працювали. Якщо я досі не опинився в зоні, якої шукав, то під час цієї подорожі вже не побачу її. Та невже я ще не досягнув її? Виписуючи кола, наче велетенський яструб на дванадцятикілометровій висоті, я дозволив моноплану рухатися на власний розсуд і за допомогою бінокля з мангаймським склом уважно розглядав усе навкруги. Небо було чистісіньке; ніде ані сліду тих небезпек, які я собі уявляв.
Я вже казав, що ширяв по колу. Раптом мені спало на думку, що не завадить узяти більший розмах і вийти на нову траєкторію. Коли мисливець на землі опиняється в джунглях, він прочісує їх у пошуках здобичі. Розмірковуючи, я дійшов висновку, що повітряні джунглі, які я собі уявив, лежать десь над Вілтширом, тобто на південний захід від мене. Я орієнтувався за сонцем, адже мій компас тут не допомагав, а землі не було видно — лише віддалена срібляста пелена хмар. Однак я доклав усіх зусиль, аби визначити напрям, і спрямував літак точнісінько туди. Я вирахував, що запасів пального мені вистачить не більше ніж на годину, але міг дозволити собі використати їх до останньої краплі й повернутися на землю, розкішно спланерувавши вниз.
Раптом я помітив щось нове. Повітря переді мною втратило свою кришталеву прозорість. Воно наповнилося якимись довгими рваними пасмами чогось схожого на дуже тонкий цигарковий дим. Цей дим висів кільцями й спіралями, повільно обертаючись і закручуючись на сонці. Коли моноплан пролетів крізь нього, я відчув на губах ледь помітний маслянистий присмак, а на дерев’яних деталях літака побачив масну плівку. Схоже, в атмосфері з’явилася якась тонка органічна матерія. Там не було життя. Невідома речовина була рудиментарна й розсіяна, вона тяглася на тисячі квадратних метрів, а потім розпадалась і зникала. Ні, це не було життя. Та, може, це залишки чогось живого? Може, це їжа для якогось чудовиська, адже навіть могутні кити живляться океанським планктоном? Ця думка кружляла у мене в голові, аж тут я поглянув угору і побачив найдивовижніше видовище з усіх, які тільки бачила людина. Чи вистачить мені слів, аби переконати вас, хай навіть усе це я бачив лише минулого четверга?
Уявіть собі медузу на кшталт тієї, що влітку плавають у наших морях, дзвоноподібну та велетенську — значно більшу, як на мене, за баню собору Св. Павла. Вона була світло-рожевою з витонченими зеленуватими прожилками, однак її велетенська плоть була такою тонкою, що ледве вимальовувалася на тлі темно-синього неба. Вона ледь помітно, але ритмічно пульсувала. З тіла виступали два довгі зелені щупальця, які повільно розгойдувалися туди-сюди. Це величне видіння з безшумною грацією ковзнуло над моєю головою, легке й тендітне, як мильна бульбашка, і продовжило свій сповнений гідності шлях.