— Так, занадто прекрасна.
— Вона така єдина в цілому світі! — усміхнувся чоловік. — І я її винайшов.
— Одна в цілому світі?
— Присягаюся!
— Кому ще про неї відомо?
— Нікому. Навіть моїй дружині, котра вирішила б, що я перегрівся на сонці. Вона думала, що я роблю повітряного змія. Я встав уночі й пішов на віддалені стрімчаки. А коли подув ранковий вітерець і зійшло сонце, набрався сміливості, ваша величносте, й стрибнув зі скелі. Я полетів! Але моя дружина про це нічого не знає.
— Тоді їй пощастило, — озвався імператор. — Ходімо зі мною.
Вони повернулися до величного маєтку. Сонце вже сяяло високо в небі, і свіжо пахло травою. Імператор, служник і летючий чоловік зупинилися посеред велетенського садка.
Імператор ляснув у долоні:
— Гей, вартові!
Одразу прибігли вартові.
— Візьміть цього чоловіка.
Вартові схопили літуна.
— Покличте ката, — наказав імператор.
— Що це таке! — приголомшено заволав летючий чоловік. — Що такого я зробив? — Він почав схлипувати, і його прекрасний паперовий механізм зашелестів.
— Ось чоловік, котрий створив певну машину, — сказав імператор, — проте запитує у нас, що саме створив. Він сам цього не знає. Йому важливо було створити щось, не розуміючи, чому він це робить чи на що спроможна ця річ.
До них бігцем наблизився кат із гострою срібною сокирою. Він стояв, приготувавши оголені м’язисті руки, а обличчя його закривала незворушна біла маска.
— Хвилинку, — попросив імператор.
Він повернувся до найближчого стола, на якому стояла створена ним особисто машина. Імператор зняв із шиї крихітний золотий ключик. Вставив його до малесенької витонченої машини і завів її. Машина ожила.
Це був садок із металу та коштовностей. Оживши, на крихітних металевих деревах защебетали пташки, в мініатюрних лісах промайнули вовки, малесенькі люди вибігали на сонце й ховалися в затінок, обмахуючись невеличкими віялами, слухаючи крихітних смарагдових пташок біля неймовірно маленьких, але дзюркотливих фонтанів.
— Чи ж вона не прекрасна? — поцікавився своєю чергою імператор. — Якщо запитати мене, що я тут зробив, я з легкістю можу відповісти. Я змусив пташок співати, я змусив ліс шелестіти, я відправив людей гуляти цим лісом, насолоджуватися листям, затінком і пташиним щебетом. Ось що я зробив.
— Але, о імператоре! — заблагав летючий чоловік, упавши на коліна в сльозах. — Я зробив дещо схоже. Я винайшов красу. Я літав у ранковому вітрі. Дивився, як сплять хатки і садки. Відчував запах моря і навіть бачив його за пагорбами з тієї височини. Я ширяв, наче пташка; ох, передати не можу, як гарно там нагорі, в небі, коли мене обіймає вітер, коли вітер дмухає, а я немов пір’їнка, яку підняло в повітря віяло, а як уранці пахне небо! І яким вільним почуваєшся! Це прекрасно, імператоре, це теж прекрасно!
— Так, — сумно озвався імператор. — Я знаю, що це, напевно, правда. Адже відчував, як моє серце літає разом з тобою в небі, й розмірковував: на що це схоже? Які це дарує відчуття? Який вигляд мають з такої височини віддалені ставки? А мої будинки і служники? Наче мурашки? А який вигляд мають далекі містечка, що ще не прокинулись?
— То помилуйте мене!
— Але бувають часи, — повів далі імператор ще сумнішим голосом, — коли доводиться відмовитися від дрібки краси, якщо хочеш зберегти ту дрібку краси, що вже маєш. Я не боюся тебе самого, але я боюся іншу людину.
— Яку людину?
— Якусь іншу людину, котра, побачивши тебе, збудує схожі на ці крила з яскравого паперу й бамбуку. Але ця інша людина матиме зле обличчя і зле серце, тож уся краса зникне. Саме такої людини я боюсь.
— Чому? Чому?
— Хто може бути певен, що одного дня така людина з таким механізмом із паперу й бамбуку не полетить небом і не скине на Велику китайську стіну величезні брили? — поцікавився імператор.
Ніхто не поворухнувся і словом не прохопився.
— Голову йому геть! — наказав імператор.
Кат махнув срібною сокирою.
— Спаліть повітряного змія й тіло винахідника, а їхній попіл закопайте разом, — додав імператор.
Служники пішли виконувати наказ.
Імператор повернувся до свого наближеного, котрий бачив, як чоловік літав.
— Стримуй свій язик. Усе це було сном, найпечальнішим і найпрекраснішим сном. А щодо того фермера на віддаленому полі — перекажи йому, що краще вважати все це видінням. Якщо раптом поповзуть чутки, ви з фермером помрете вже за годину.
— Ви милосердний, імператоре.
— Ні, не милосердний, — заперечив старий. Він бачив, як вартові за стіною садка закопують прекрасну машину з паперу та бамбуку, що пахла ранковим вітром. Побачив темний дим, що вився до небес. — Ні, просто дуже приголомшений і наляканий. — Він побачив, як вартові викопали малесеньку ямку, в якій поховали попіл. — Чого варте життя однієї людини проти життя мільйонів інших? Я мушу втішатися цією думкою.