Коли двигун розганяється, гупання стихає, а потім припиняється. Майлз намагається подивитися, що залишилося позаду літака, але перспектива у віконечку обмежена. Наскільки йому видно, на бетонній смузі стоїть друга група зомбі, витріщаючись на них, наче доброзичливці, що бажають мандрівникам «бон вояж».
Він глибоко вдихає й питає:
— Усі пристебнулися? Ми ось-ось злетимо.
Майлз має надію, що це правда, що вони не вилетять на повній швидкості з кінця смуги в дерева за нею. Якщо так станеться, найкращим сценарієм буде пожежа на літаку, що поглине їх. Принаймні це покладе край їхнім стражданням.
Інші люди займають свої місця й пристібають паски. Майлз розмірковує, чи не слід їм подумати про розподіл ваги, але Баррі про це нічого не казав, а поки що, схоже, він знає, що робить. Чоловік бере навігаційні мапи. Незабаром йому доведеться приймати рішення.
Літачок смикається ліворуч і завмирає. Вони дісталися до початку злітної смуги. Двигуни ревуть, і літак мчить уперед, швидко прискорюючись. Повз бічні вікна пролітають дерева. Майлз відкидається назад, чекаючи, поки ніс задереться вгору, і за кілька секунд так і відбувається. Гравітація втискає його в крісло, коли маленький літачок підстрибує, а невидимий тиск повітря штовхає його під крила. Усі проблеми світу залишаються далеко внизу. Якби їм вдалося завжди лишатися в повітрі, з ними все було б гаразд.
За кілька хвилин звук двигуна вирівнюється. За звичкою Майлз кидає погляд на знак «Пристебнути паски», та Баррі, напевно, байдужі звичаї комерційної авіації. Чоловік розстібає пасок і знову звертає увагу на мапи. Із таким самим успіхом він міг би заплющити очі й тицьнути пальцем у будь-яке місце. Він не має жодної інформації, яка допомогла б прийняти рішення. Чи є місця, куди ще не поширилася чума? Можливо, якийсь острів на кшталт Ісландії, до якого вони легко зможуть долетіти? Може, Баррі вдасться перехопити щось по радіо.
У нього є один-єдиний шанс добре впоратися з цим. Необхідність вибрати пункт призначення до того, як вони витратять забагато пального, паралізує його. Чому вони чекають, що я прийматиму всі рішення? Єдине, чого я хочу, — поспати, думає він. Я так утомився.
На груди знову навалюється тягар, те саме відчуття, що й під час зльоту. Але тепер він не мав би відчувати тиск від пришвидшення — вони летять на крейсерській висоті, достатньо високо, аби мінімізувати тертя навколишнього повітря й максимізувати дальність польоту. Майлз намагається вдихнути, але груди стискаються. Раптом виявляється, що опанувати дихання не вдається — від важкості в грудях легені відмовляються розгортатися.
Решта пасажирів витріщаються у вікна, наче зомбі. Там нема чого бачити, лише хмари й інколи миготіння землі внизу. Вони, напевно, розмірковують, що чекає попереду, думає Майлз. Що ми побачимо, приземлившись.
Його це більше не турбує. Він знає, що чекає попереду, і нічого не може з цим удіяти. Гострий біль паралізує його. Він не може дотягтися до пластикового контейнера в кишені штанів чи видати звук, аби привернути чиюсь увагу. Дихання робиться уривчастим. Тиск у грудях зростає, наче водяна стіна, готова прорвати греблю.
Майлз сподівається, що інші будуть готові, коли він почне полювання на них. Замислюється, чи зомбі відчувають біль. Але гірше однаково вже не може бути. Чи може?
Вони ніколи не постарішають. Роальд Дал
Хоча найбільшу відомість Далу принесли його дитячі книжки — «Чарлі і шоколадна фабрика» та «Джеймс і гігантський персик», — він також був талановитим автором оповідань. Його найвідоміша історія, напевно, «Жертовний агнець», в якій жінка готує ягнячу ногу, якою вбила свого чоловіка, і годує нею поліцію. Дал був пілотом-асом на винищувачі під час Другої світової війни, пережив одне падіння і збив чимало ворожих літаків, серед яких були принаймні два «юнкерси-88». Він літав точнісінько на такому ж «гоукері гаррікейні», як Кіль в оповіданні, що вперше було опубліковане наприкінці війни в «Ladies’ Home Journal».
Ми вдвох сиділи перед ангаром на дерев’яних ящиках.
Був полудень. Сонце зависло в зеніті та смажило, наче відкритий вогонь. Біля ангару було спекотніше, ніж у пеклі. Дихаючи, ми відчували, як розпечене повітря торкається зсередини легень, тож майже не розтуляли рота і швиденько вдихали — так воно здавалося холоднішим. Сонце світило нам на плечі та спини, а піт безупинно сочився з усіх пор, стікав шиями на груди і повз до животів. Він збирався в туго затягнутих ременях на штанях і просочувався під ці туго затягнуті ремені туди, де волога здавалась особливо неприємною, а шкіра пекла і свербіла.