Два наші «гаррікейни» стояли за кількасот метрів, обидва мали той терплячий чепуристий вигляд, якого прибирають винищувачі, коли двигун вимикається; а позаду них тонкою чорною смужкою до пляжів та моря зміїлася злітна смуга. Її чорна поверхня й білий, де-не-де порослий травою пісок на узбіччі нестерпно блищали під сонцем. Від спеки над аеродромом застигла схожа на пару імла.
Холостяк глипнув на годинник.
— Уже мав би повернутися, — сказав він.
Ми вдвох були напоготові, сиділи там і чекали наказу на зліт. Холостяк поворушив стопами на розпеченій землі.
— Уже мав би повернутися, — повторив він.
Минуло дві з половиною години, відколи Кіль полетів, тож він точно вже мав повернутися. Я зиркнув на небо і прислухався. Ми чули галас авіаторів, що базікали біля фургончика з пальним, а на берег із гуркотом набігали хвилі; проте аероплана ніде не було видно. Ми ще трохи посиділи мовчки.
— Не схоже, що йому пощастило, — зауважив я.
— Ага, — відгукнувся Холостяк. — Не схоже.
Він підвівся і запхав руки в кишені шортів кольору хакі. Я теж звівся на ноги. Ми постояли, витріщаючись у порожнє чисте небо, переступаючи з ноги на ногу на м’якому розпеченому гудроні.
— Як звали ту дівчину? — запитав Холостяк, не повертаючи голови.
— Ніккі, — нагадав я.
Холостяк знову всівся на дерев’яний ящик, не виймаючи рук із кишень, і опустив погляд на землю між ступнями. Він був найстаршим пілотом ескадрильї, двадцять сім років. Мав копицю неслухняного рудого волосся, якого ніколи не розчісував. Обличчя в нього було бліде, навіть після всього цього часу, проведеного на сонці, й у ластовинні. Рот широкий та міцно стиснутий. Високим він не був, проте плечі під сорочкою кольору хакі були широкі й м’язисті, як у борця. Холостяк був мовчазний.
— Із ним, напевно, все буде гаразд, — озвався він, дивлячись угору. — Хотів би я побачити того вішиста, котрому під силу впоратися з Кілем.
Ми були в Палестині й вели бої з французами-вішистами в Сирії. Війська стояли у Хайфі, й за три години до цього Холостяк, Кіль і я підготувалися до польоту. Кіль вилетів після термінового дзвінка з флоту — інформації про те, що з бейрутського порту виходять два французькі есмінці. Просто полети вздовж узбережжя, подивись, куди вони рушили, і повертайся з новинами.
Тож Кіль полетів на своєму «гаррікейні». Час минув, а він не повертався. Ми знали, що надії вже нема. Якщо його не збили, то пальне давно закінчилося.
Я опустив погляд і побачив його синій кашкет Королівських військово-повітряних сил — він кинув його на землю, коли біг до літака; помітив на ньому масні плями й потертий, зігнутий козирок. Складно повірити, що його більше немає. Кіль був у Єгипті, Лівії та Греції. На аеродромі й у їдальні він завжди був поруч із нами. Був життєрадісним, високим і реготливим, цей Кіль, зі своїм чорним волоссям і довгим прямим носом, що його мав звичку погладжувати пучкою пальця. Коли ти розповідав якусь історію, він слухав її, відкинувшись на стільці й задерши обличчя і водночас не відриваючи погляду від землі. І ще вчора за вечерею він раптом сказав:
— Знаєте, а я не проти побратися з Ніккі. Гадаю, вона гарна дівчина.
Холостяк саме сидів навпроти нього і їв печені боби.
— Ти маєш на увазі — іноді гарна, — озвався він.
Ніккі танцювала у кабаре в Хайфі.
— Ні, — заперечив Кіль. — Дівчата з кабаре стають гарними дружинами. Вони ніколи не зраджують. Для них у зраді немає жодної новизни — це наче повернутися на стару роботу.
Холостяк підвів погляд від бобів.
— Не будь таким дурнем, — кинув він. — Ти ж насправді не одружишся з Ніккі.
— Ніккі, — надзвичайно серйозно пояснив Кіль, — походить із поважної родини. Вона гарна дівчина. Ніколи не спить на подушці. Знаєш, чому вона ніколи не спить на подушці?
— Ні.
Тепер їхню розмову слухали всі присутні за столом. Слухали, як Кіль говорить про Ніккі.
— Ну, ще в дуже юному віці вона заручилася з офіцером французького флоту. Кохала його безмежно. Якось вони разом засмагали на пляжі, і він прохопився, що ніколи не спить на подушці. Просто така дрібничка, яку люди кажуть одне одному, щоб підтримати бесіду. Але Ніккі цього не забула. Відтоді вона почала вчитися спати без подушки. Одного дня французький офіцер потрапив під вантажівку й загинув; але попри те, що це страшенно незручно, вона досі спить без подушки, щоб зберегти пам’ять про коханого.
Кіль набрав повний рот бобів і взявся їх жувати.