— Це сумна історія, — сказав нарешті він. — І вона доводить, що Ніккі — гарна дівчина. Думаю, я з нею поберуся.
Ось що сказав Кіль учора за вечерею. А тепер його більше не було, і я замислився, яку дрібничку Ніккі робитиме на згадку про нього.
Сонце пекло в спину, і я інстинктивно повернувся, підставляючи йому інший бік. Повернувшись, я побачив Кармель і Хайфу. Побачив крутий блідо-зелений бік гори, що збігала до моря, а під нею виднілося місто — на сонці яскравими кольорами виблискували будинки. Будинки з потинькованими стінами вкривали схили Кармелі, а їхні червоні дахи скидалися на висипку на обличчі гори.
До нас від сірого ангару з рифленого заліза повільно йшли троє чоловіків — наступний готовий до польоту екіпаж. На плечах у них висіли жовті рятувальні жилети, і вони продовжували повільно наближатися, тримаючи в руках шоломи.
Коли вони дісталися до нас, озвався Холостяк:
— Кілю не пощастило.
А вони відповіли:
— Так, ми знаємо.
Потім теж повсідалися на такі ж дерев’яні ящики, як і ми, й сонце взялося пекти їхні спини та плечі, й вони почали пітніти. Ми з Холостяком пішли геть.
Наступного дня була неділя, і вранці ми полетіли до Ліванської долини, щоб обстріляти згори аеропорт Раяк. Ми пролетіли повз Гермон зі сніговою шапкою на вершині, знизились подалі від сонця й поближче до Раяка і французьких бомбардувальників на аеродромі й почали обстрілювати їх. Пригадую, як стали відчинятися двері французьких бомбардувальників, коли ми низько пролітали над ними. Пригадую, як побачив численних жінок у білих сукнях, що бігли аеродромом; особливо мені запам’яталися їхні білі сукні.
Розумієте, була неділя, і французькі пілоти запросили своїх панянок із Бейрута подивитися на бомбардувальники. Пілоти-вішисти казали: приходьте в неділю вранці, покажемо вам свої літаки. Це було дуже по-вішистськи й по-французьки.
Тож коли ми почали обстріли, усі вони висипали й кинулися навтьоки аеродромом у своїх білих недільних сукнях.
Пригадую голос Мавпи по радіозв’язку: «Дайте їм шанс, дайте їм шанс», — і ціла ескадрилья розвернулась і описала коло над аеродромом, поки травою навсібіч бігли жінки. Одна з них затнулась і двічі впала, а інша кульгала, і їй допомагав якийсь чоловік, але ми дали їм достатньо часу. Пригадую, як дивився на маленькі яскраві спалахи кулеметів на землі й думав, що їм слід принаймні припинити стрілянину, адже ми чекаємо, поки заберуться з дороги жінки в білих шатах.
Це сталося наступного дня після зникнення Кіля. А ще через день ми з Холостяком знову сиділи напоготові на ящиках біля ангару. Педді, кремезний світловолосий хлопчина, зайняв місце Кіля й сидів з нами.
Був полудень. Сонце зависло в зеніті і смажило, наче відкритий вогонь. Піт збігав шиями під сорочки, стікав по грудях на животи, а ми сиділи й чекали, коли звільнимося. Холостяк пришивав відірваний ремінець до шолома, розповідаючи нам, що минулого вечора бачив у Хайфі Ніккі та розповів їй про Кіля.
Раптом ми почули шум літака. Холостяк припинив базікати, й ми задерли голови до неба. Шум рухався з півночі й гучнішав, літак наближався, аж раптом Холостяк сказав:
— Це «гаррікейн».
Наступної миті літак уже описував коло над аеродромом, випускаючи колеса для посадки.
— Хто це? — поцікавився світловолосий Педді. — Сьогодні вранці ніхто не вилітав.
А потім літак ковзнув повз нас на посадкову смугу, ми побачили номер на хвості машини — H4427 — і зрозуміли, що це Кіль.
Усі підвелися, прикипівши поглядом до машини, котра котилася до нас, а коли вона наблизилася й розвернулася, щоб зупинитися, ми побачили в кабіні Кіля. Він помахав нам рукою, широко всміхнувся і вийшов з літака. Ми побігли до нього з криками:
— Де ти був?
— Де ти, в біса, був?
— Ти що, здійснив вимушену посадку, а потім знову полетів?
— Ти що, знайшов собі жінку в Бейруті?
— Кілю, де ти, гаде, був?
Тепер поприходили й інші та юрмилися навколо нього: механіки, укладальники парашутів, водії пожежних машин — усім хотілося почути, що скаже Кіль. Він стояв там, стягуючи шолом, відкидаючи рукою волосся, і був настільки приголомшений нашою поведінкою, що спершу майже не дивився на нас і мовчав. Та врешті-решт засміявся й сказав:
— Що за дурня відбувається? Що з вами всіма?
— Де ти був? — загорлали ми. — Де ти був два дні?
На обличчі в Кіля з’явився неабиякий наляканий подив. Він швиденько глипнув на годинник.
— П’ята по дванадцятій, — сказав він. — Я вилетів об одинадцятій, годину і п’ять хвилин тому. Не будьте дурнями. Треба піти й швиденько відрапортувати. На флоті залюбки дізнаються, що есмінці досі стоять у бейрутському порту.