Він рушив геть, але я вхопив його за руку.
— Кілю, — тихо сказав я, — тебе не було від позавчора. Що з тобою?
Він подивився на мене й розреготався.
— Я бачив у вашому виконанні значно кращі жарти, — сказав він. — Цей не такий смішний. Анітрохи не смішний.
І пішов геть.
А ми стояли там: Холостяк, Педді, я, механіки, укладальники парашутів, водії пожежних машин — і проводжали Кіля поглядами. Потім перезирнулися, не знаходячи, що сказати чи подумати, нічого не розуміючи, не знаючи нічого, крім того, що хлопець говорив щиро й вірив у свої слова. Ми знали це, бо знали Кіля, а ще, пробувши разом стільки часу, перестаєш сумніватися, коли хтось говорить про політ; сумніватися можна хіба що в собі. І всі чоловіки сумнівалися в собі, стоячи на сонці, сумнівались, а Холостяк стояв біля крила Кілевої машини й лущив нігтями маленькі шматочки засохлої й потрісканої від спеки фарби.
Хтось сказав:
— Ну, з мене досить.
І чоловіки розвернулися й мовчки взялися до своїх занять. Наступні троє готових до вильоту пілотів повільно наблизилися до нас від сірого ангару з рифленого заліза, тягнучись під немилосердним сонцем і розмахуючи в такт крокам шоломами. Холостяк, Педді та я пішли до їдальні для пілотів, щоб випити й пообідати.
Їдальня була маленьким дерев’яним будиночком із верандою. Усередині дві кімнати — вітальня з кріслами, журналами та отвором у стіні, через який можна купувати напої, і обідня зала з одним довгим дерев’яним столом. У вітальні ми побачили Кіля, котрий розмовляв із Мавпою, нашим командиром. Інші пілоти сиділи навколо, слухали їх і пили пиво. Ми знали, що, попри крісла та пиво, йдеться про дуже серйозні речі: Мавпа робить те, що слід, і то єдиним можливим способом. Він був незвичним чоловіком, високим, із привабливим обличчям, раною від італійської кулі в нозі й звичною дружньою дієвістю. Він ніколи не реготав голосно, лише посміювався і рохкав, видаючи нутряні звуки.
Кіль казав:
— Розслабся, Мавпо, і допоможи мені позбутися думки, наче я збожеволів.
Він був серйозний і розсудливий, але жахливо непокоївся.
— Я розповів тобі все, що знаю, — запевняв Кіль. — Вилетів об одинадцятій, набрав висоту, полетів до Бейрута, побачив два французькі есмінці й вирушив назад, приземлившись о дванадцятій нуль п’ять. Присягаюся, це все, що мені відомо.
Він оглянув нас — Холостяка і мене, Педді та Джонні, інших пілотів у кімнаті; ми всі усміхалися й кивали, показуючи, що ми на його боці, а не проти нього і віримо його словам.
Мавпа запитав:
— І що я, в біса, маю сказати командуванню в Єрусалимі? Я відзвітував, що ти зник. Тепер доведеться відзвітувати, що ти повернувся. Вони захочуть дізнатися, де ти був.
Усе це почало стомлювати Кіля. Він сидів виструнчившись, постукував пальцями лівої руки по шкіряному бильцю свого крісла швидкими різкими рухами і нахилявся вперед, думаючи, думаючи, докладаючи всіх зусиль, аби придумати щось, стукаючи по бильцю крісла, а потім почав стукати ще й ногою по підлозі. Холостяк не витримав:
— Мавпо, — сказав він. — Облиш це на деякий час. Облиш, і Кіль, напевно, пізніше згадає щось.
Педді, котрий сидів на бильці Холостякового крісла, погодився:
— Так, а тим часом можна сказати командуванню, що Кілеві довелося здійснити вимушену посадку на полі в Сирії, він два дні ремонтував літак, а тоді повернувся.
Усі допомагали Кілеві. Усі пілоти допомагали йому. Глибоко в душі дещо неабияк хвилювало нас. Кіль знав це, хоча більше не знав нічогісінько, а решта теж знали, і це було написано на їхніх обличчях. У кімнаті панувала напруга, якась високовольтна, адже вперше йшлося не про кулі, не про вогонь, не про кашляння двигуна, не про вибух шин, не про кров у кабіні, не про вчора, не про сьогодні і навіть не про завтра. Мавпа теж це відчув і сказав:
— Так, випиймо ще та облишмо цю справу на деякий час. Я повідомлю командуванню, що ти здійснив вимушену посадку в Сирії, а пізніше знову зміг злетіти.
Ми випили ще трохи пива й пішли обідати. Мавпа замовив дві пляшки палестинського білого вина, щоб за обідом відсвяткувати Кілеве повернення.
Більше про це ніхто не згадував; ми не говорили про цей випадок, навіть якщо Кіля не було поруч. Проте кожен потайки продовжував розмірковувати про те, що сталося, точно знаючи, що це було щось важливе і воно ще не скінчилося. Напруження швидко ширилося ескадрильєю, охопивши всіх пілотів.